Фірма

30

Мітч зав’язав шнурки своїх кросівок «Nike» і сидів на дивані коло телефону, чекаючи дзвінка. Херсі, який без жіночої присутності в домі вже проводив два тижні, впав у депресію; зараз він сидів поруч і пробував подрімати. Рівно о десятій тридцять пролунав дзвінок. Це була Еббі.

Не було в розмові ніжних «любий» чи «сонечко». Їхній діалог був холодним і напруженим.

— Як почувається твоя мати? — запитав він.

— Та вже набагато краще, ходить, порається, та все ще дуже квола. Настрій доволі бадьорий.

— Я радий це чути. А батько як?

— Так, як завжди. Постійно заклопотаний. Як там мій пес?

— Від самотності впав у депресію. Гадаю, йому скоро капець.

— Я за ним скучила. Як твоя робота?

— Ми без проблем вже пережили п’ятнадцяте квітня. Настрій у всіх покращився. Після шістнадцятого половина партнерів подалася у відпустку, тож у нас набагато спокійніше.

— Я сподіваюся, ти зменшив робочий день — до шістнадцяти годин на добу.

Він вагався з відповіддю, а тоді вирішив промовчати. Не варто починати сварку.

— Коли ти повернешся додому?

— Я не знаю. Мамі потрібна моя допомога ще тижнів зо два. Боюся, що від тата толку мало. В них то є служниця, однак я мамі потрібна. — Вона зробила паузу, наче важко було говорити про щось неприємне. — Я сьогодні дзвонила до школи, сказала їм, що в цьому семестрі на роботу не повернуся.

Він відреагував спокійно.

— У цьому семестрі лишилося два місяці. Ти ще два місяці не приїжджатимеш?

— Щонайменше два місяці. Мітчу, мені лише потрібен час, ось і все.

— Час для чого?

— Давай-но не будемо починати спочатку, гаразд? Я не в настрої з тобою сваритися.

— Добре, добре, добре. А для чого в тебе є настрій?

Вона в свою чергу проігнорувала запитання. Пауза затяглася.

— По скільки миль ти вранці пробігаєш?

— Пару миль. Я до треку йду пішки, а там пробігаю десь із вісім кіл.

— Будь там обережним. Бо ж темно, хоч в око стрель.

— Дякую.

Знову довга пауза.

— Мені вже треба йти, — сказала вона. — Мама готується до сну.

— Ти завтра телефонуватимеш?

— Так, у цей самий час.

Не сказавши «до побачення» і «я тебе кохаю», вона поклала слухавку. Відключилася, і все.

Мітч надів свої білі шкарпетки для спорту. Обсмикнув білий джемпер. Замкнув двері кухні й вийшов на темну вулицю. Спортмайданчик старшої школи був за шість кварталів на схід від Іст-Медоубрук. Поза навчальним корпусом із червоної цегли зі спортзалом розташовувалося бейсбольне поле, далі, в самому кінці — футбольне. Навколо поля була гарова доріжка — улюблене місце для пробіжок у місцевих любителів.

Правда, не тепер, об одинадцятій вечора, коли й місяця на небі не було. На треку не було ані душі, і Мітча це влаштовувало. Весняне повітря було свіже й прохолодне, і першу милю він подолав за вісім хвилин. Далі одне коло він пройшов.

Коли проходив повз алюмінієві конструкції трибун зі сторони дому, краєм ока помітив фігуру, та не спинився.

— Т-с-с.

Мітч спинився.

— Га? Хто там?

Хриплим скрипучим голосом йому відповіли:

— Джой Моролто.

Мітч рушив до трибун.

— Ну ти й розумник, Таррансе. За мною не слідкували?

— Звісно ж, ні. Он там у шкільному автобусі сидить Денні з ліхтариком у руках. Коли ти прибіг, він подав сигнал зеленим; а от коли побачиш червоний вогник, тоді вертайся на трек і мчи, як той Карл Льюїс.

Вони піднялися нагору і ввійшли до незамкненої ложі для преси. Сіли на табурети й оглядали школу. Під парканом стояли в ряд автобуси.

— То тут для вас досить приватне місце? — запитав Мітч.

— Підійде. А хто та жінка?

— Я знаю, що вам краще подобається зустрічатися за дня. Краще в людному місці, такому як заклади фаст-фуда чи корейська крамничка взуття. А мені до вподоби ось такі місця.

— Прекрасно. Хто та жінка?

— Ну розумна ж, правда?

— Гарна ідея. Хто вона?

— Вона працює на мене.

— І де ти її знайшов?

— А хіба не все одно? Чому ти завжди ставиш такі неважливі запитання?

— Неважливі? Сьогодні мені телефонує якась жінка, яку я ніколи не стрічав, каже, що має зі мною поговорити про невеличку справу, пов’язану з фірмою Бендіні, каже, що ми маємо обмінятися телефонами, дає вказівки підійти до певного телефону в певній овочевій крамниці, призначає точний час, коли вона подзвонить — о пів на другу. Я йду до будки, вона о першій тридцять телефонує. І ти не забувай, що в радіусі ста футів коло будки троє моїх людей слідкують за всім, що рухається. І вона мені наказує з’явитися сюди сьогодні ввечері рівно за чверть одинадцяту, перевіривши всю округу, а ти сам будеш тут бігати підтюпцем.

— Все ж спрацювало. Хіба ні?

— Поки що так, але хто ж вона? Тобто, мене дуже турбує те, що ти залучив сторонню людину, Мак-Діре. Хто вона така й скільки їй відомо?