Хроніка війни. 2014—2020. Том 3. П’ять років гібридної війни

1 березня 2016 року

Ірина Вовк «На щиті. Спогади родин загиблих воїнів»

АНДРІЙ ПИТАК (15.10.1981 — 01.03.2016). 80 ОАЕМБр

Побратими Андрія Питака приїхали через місяць після його загибелі й лише після похорону розповіли матері, як загинув її син.

— Хлопці, заждіть хвилю ще, я допиваю чаю — і з вами, — мружився і кліпав очима Андрій, що всю ніч стояв на чергуванні; він поспіхом допивав горня гарячого, щойно завареного з пакетика чаю і заїдав шматком «Снікерса».

— Андрію, ти що їдеш з нами? — дивувалися хлопці, бо Андрій мав би відпочивати після нічної варти.

— Чого буду на базі сидіти? — відповідав вояк, перевіряючи справність свого кулемета.

— Та ти би відпочив... — ще раз запропонував хтось із побратимів.

— Я не втомлений! — відрізав Андрій, і лишивши на столі недопитий чай із шоколадом, хапнув зброю та сів до «Хаммера».

Того дня військові висунулися на завдання між Мирну Долину та Тошківку, що під Лисичанськом: ополудні на ґрунтовій дорозі біля лісосмуги їхній «Хаммер», розвертаючись, втрапив на протитанкову міну. Водій і ще двоє бійців — Артем Воронюк, Олександр Дуленко та Андрій Питак — загинули. Ще двоє отримали тяжкі поранення: вибуховою хвилею їх відкинуло на кілька метрів, вони вціліли дивом. Андрій не дожив кілька днів до відпустки: він не знав точної дати, але знав, що десь на днях. Командир прийняв рішення: спершу піде хлопець, який мав їхати на хрестини, а за ним одразу й Андрій. Та не судилося.