Обережно: міфи!

Тож за щонайменших намагань будь–якого із зачинених там народів залишити її межі — Росія без вагань виводитиме на сцену ту саму дійову силу, що і при згадуваній сумнозвісній акції Катерини II по «спасінню» християн у Криму, а саме російську армію. Так було у Тбілісі та Вільнюсі, у Придністров’ї та Чечні — так буде усюди, де імперські інтереси Росії будуть загрожені черговим намаганням якогось із «суб'єктів федерації» домогтися реалізації свого природного права самому порядкувати на своїй землі. І таке протистояння — то загострюючись, то вщухаючи на якийсь час — продовжуватиметься аж до тих пір, допоки протиприродне імперське утворення не дійде свого логічного кінця, і «бездарно створена» Федерація, як по–війському коротко, але вичерпно сказав про це генерал–полковник А. Лопата (2000), «так само бездарно закінчиться»...

А поки що російські великодержавники, сяк–так приладнавши доволі мулькі для них шати демократів, не можуть відкрито заперечувати те осоружне їм право, однак можливість його реалізації повною мірою визнають лише за російським народом, а от щодо «інших народів Росії» (Руцкой, 1995. — с. 18–19), то гарантією їх «вільного розвитку», на думку цих «облаштовувачів», «має стати принцип «національно–культурної автономії», яка передбачає безперешкодний розвиток національних культур», але, ясна річ, «в рамках єдиної та неподільної Росії», тобто такий, що «виключає створення будь–яких внутрішньо–російських “суверенних держав” за національною ознакою».

Ще жорсткішу позицію, «виходячи зі столипінського, що нам, патріотам, потрібні не потрясіння, а велика Росія», виголошують у виданій Московським університетом монографії представники російської «червоної професури» (Россия: опьгг... — 1994. — с. 96), котрі, будучи невдоволеними «інспірованим більшовиками стихійним безладним процесом етатогенезу (від французького etat — держава. Вочевидь, мається на оці процес появи нових державних утворень на території колишньої Росії–СРСР. — М. Л.)», який, звісно ж, тільки «задовольняє дрібні амбіції нечисленної національної бюрократії», теж намірилися покласти «однозначний кінець» цьому «безладдю», а тому пропонують оголосити РФ «територіально одноцілою». Для цього, за їх задумом, «на законодавчому (конституційному) рівні змінюється статус суб'єктів федерації» і «приймається не регіонально–етнічний, а регіональний (територіальний) поділ, що зрівнює територіально–адміністративні одиниці»[62].

Так, усілякі там претензійні національно–автономні утворення, які й досі, «незважаючи на незворотну логіку здійсненої колонізації», все ще уражені сепаратизмом (Россия: опыт... — 1994. — с. 226), стають «нормальними» губерніями. Що, до речі, дасть змогу «правильно тлумачити» федералізм у Росії (Ильин, 1999. — с. 534–535): «не як національно–територіальну, але як територіальну форму демократичного ладу на підґрунті волевиявлення всіх (а не «титульних») громадян, що мешкають у даній адміністративній одиниці» (не обмежуючись такими напівзаходами, автор прямо пропонує «припиняти концентрацію “титульних” етносів у автономіях» шляхом «зацікавленого симбіозу великоросів з іншими етно–популяційними одиницями»). При цьому Москва, ощасливлюючи своєю «батьківською» опікою «менш просунені у цивілізаційному плані нечисленні народи», заодно «знімає одвічну російську проблему центру — околиць».