Руїни бога

Вони придбали солідний дім у передмісті, Тедді ніколи не думав, що мешкатиме у такому. На відміну від Мишачого котеджу чи Ейсвіку, в нього не було назви, лише номер, що пасувало до його безликої анонімності. «Характеру» в нього також не було. Нова Ненсі, не готова «майнути по перші нарциси», його оцінила — вона називала новий дім «раціональним і практичним вибором». Вони провели центральне опалення, закупили килимове покриття й осучаснили кухню й ванну. На думку Тедді, в дому не було жодних естетичних чеснот. Сильвію він обурив би, але на той час вона була вже два роки як мертва — її розбив інсульт, коли вона порядкувала коло своїх троянд. Про троянди завжди говорили із присвійним займенником — вони належали матері, й нікому крім неї. Їх вже не існувало — Памела доповіла, що нові власники Лисячого закута «викорчували» квіти.

— Думаю, штука в тому, — казала Урсула, — щоб не перейматися.

Але він переймався. Та й вона також.

Перші місяці після переїзду в Тедді серце стискалося від горя, коли він прокидався й чув приглушений хор передмість і далекий гул машин — мабуть, із траси А64. Він скучав за диким зеленим світом, що починався одразу за порогом — у Йорку не було ані кроликів, ані фазанів, ані борсуків, лише павичі в Музейних садах. Він не бачив лисиць, доки їхні вбогі міські посестри не почали нишпорити сміттєвими баками за «Феннінґ-Кортом». Тедді потайки виносив їм недоїдки, й ця потайна доброчинність приводила Енн Шофілд у жах. Вона вважала лисиць паразитами. («Сама вона паразитка», — сказала Берті. Інколи Берті нагадувала йому Сильвію, чи бодай найкращі сторони Сильвії).