Книга імен
- Автор: Грегори Джилл, Тинтори Карен
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-611-1
- Переводчик: Анжела Кам'янець
- Жанр: Ужасы
Электронная книга - «Книга імен». Краткое содержание книги:
Війна в Афганістані, повінь у Нью-Йорку, атаки терористів на Мельбурн, вибух танкера в Ірані — усе це наслідки загибелі праведників. Девід дізнається, що в книзі є ім'я його падчерки. За допомогою прекрасної ізраїльтянки, експерта з давніх манускриптів, Девід починає осягати кабалу, щоб урятувати праведників, свою пасербицю й, можливо, весь світ.
Очі дівчинки широко розкрилися.
Стейсі скривилася від болю в голові. Враження було таке, немов через її мозок пропускають електричний струм, тільки не в такт із биттям серця. Якусь мить усе видавалося сірим, вона кілька разів кліпнула очима й урешті-решт зосередила погляд на шерехатій стелі.
Рухайся. Зроби зусилля. Сядь.
Вона спробувала підвести голову з подушки, але знову звалилася на койку, відчувши хвилю нудоти.
Сміх. Вона почула сміх. Отой самий, що їй ввижався вві сні. Долаючи біль і відчуття, що кімната пливе перед очима, дівчинка повернулася до джерела цього звуку.
Чоловік, що втупився в неї очима, нагадував лева, якого вона бачила в зоопарку в Сан-Дієго. Довге рудувате волосся спадало йому на очі, а посмішка була хижою. Вона щільніше притислася до стінки, прагнучи опинитися якомога далі від нього, — і знову почула той сміх.
Він підвівся й рушив до неї.
— Що ж у тобі такого особливого? Я читав, що душі потаємних не наділені звичайною людською оболонкою. Аби ніщо не відділяло їх від Божества.
Стейсі притиснулася до стіни — відсахнулася від очей, які ніби просвердлювали її.
— Про що... ви... говорите?
Він виструнчився, зціпив щелепи.
— Правильно. Ти нічого не розумієш. Ніхто з вас не розуміє. І навіщо я гаю час?
Він відвернувся. Пішов до дверей. Скоро все це не матиме значення.
— Твій вітчим їде по тебе, Стейсі, — кинув він від дверей. — Гарна новина, правда? Тільки не для тебе, а для мене. Бо я вб'ю його, тільки-от відберу те, що він у мене вкрав.
Кріспін підніс долоні в заспокійливому жесті.
— Не бійся. Я вб'ю його не одразу. Спершу він побачить, як я вбиватиму тебе.
Розділ сорок шостий
евіда розбудив дзвінок його мобільного телефону, і він різко випростався в кріслі. Коли це він заснув? Зосередившись, він зрозумів, що прокинувся від гудіння принтера, який видавав іще одну роздруківку РПЛ-аналізу його щоденника. А мобілка мовчала як риба, заряджалася на столі.
Чому Кріспін не передзвонив?
Очікування ставало нестерпним. Осоружним. Девід почувався тут зайвим. Він уже не міг нічого дати, хоч усі й уважали, що якесь знання ховається в його підсвідомості. Нові імена не приходили, він вичерпався. Кардоза й інші працювали всю ніч над розшифруванням щоденника. А він нічого не знає ні про комп'ютерні роздруківки, ні про медитацію, ні про святі молитви. Йому нема чого тут робити. А от Стейсі він потрібен.
Востаннє він бачив Кріспіна Мюллера в Лондоні. Починати пошук треба саме з Лондона.
Іранці, врешті-решт, відступили, надзвичайний стан було знято, і близько четвертої ранку відкрили аеропорт. Його рейс був о другій годині дня.
Розминаючи тужаві м'язи, Девід пройшовся до дверей і подивився на людей, що напружено працювали в сусідній кімнаті. Він бачив Йаель, котра вчитувалась у щось із-за батькового плеча; волосся її було недбало підхоплене шпилькою на потилиці. Нелегка безсонна ніч позначилася на її змученому обличчі, і все ж вона випромінювала ту силу й грацію, які він відчув одразу, як вона ввійшла до кабінету рабина Бен Моше.
Йаель підвела голову, ніби його погляд торкнувся її, і ледь помітно усміхнулася.
— Здається, тобі не завадило б трохи свіжого повітря, — озвалася вона до Девіда.
— Піди покажи Девідові світанок у Сафеді: хто знає, чи буде в нього інша можливість, — насупився Йосеф. — Це дійсно вражаюче видовище, яке може виявитись останнім у житті кожного з нас.
Девід мовчки йшов сходами вниз поруч із Йаеллю. У службовому буфеті було накрито стіл: фрукти, сир, оливки й соки. Девід наливав каву у пластикові чашки, а Йаель чистила фруктовим ножем помаранч. Покрив ночі світлішав, тож вони вийшли надвір зі своїм немудрим сніданком, а у вухах і досі лунали невтішні слова Йосефа.
— Ти донесеш обидві чашки? — спитала Йаель. — Тут є одне місце, куди я б хотіла тебе відвести.
Вони мовчки пересувалися бруківкою вулиць, світанкові кольори змінювалися з сірих на ніжно-опалові, і місто Сафед затріпотіло від подиху нового дня.
— Хто знає, скільки ще лишилося часу, — прошепотіла Йаель, коли вони повернули за ріг і пішли вузьким провулком. — Дні чи години. І все ж таки...
— Розумію. Ми просто не маємо права здатися, так?
— Мій чоловік не здався. — Вона простягнула Девідові часточку чищеного помаранча. — Йоні бачив сон перед тим, як його послали до Лівану. Йому снився мир. Мир, що настане колись після його загибелі.