Зорепади [Худ. А. Девянин]

— До речі, — втрутився Митько, — твій друзяка теж тут. Спить. Ухекався, бідолаха.

Я аж підскочив від обурення:

— То це він — «бідолаха»?! Він, який переслідував мене цілий ранок?!

А вони регочуть, аж падають.

— Нема тут нічого смішного. Побували б ви на місці людини, яку хочуть зжерти. З кісточками. На сніданок.

Хлопці іржали, мов лошаки. Мала аж повискувала. Чого це вони?

— Подивився б ти, як він тебе «жер!» — витираючи сльози, мовив Серьога. — Летимо ми, тебе шукаємо. Та й бачимо таку мальовничу сценку: лежиш ти, мов спляча красуня, посеред галявинки, а біля тебе метушиться твій приятель. То мордочкою потреться, то дзьобиком посмикає… Ніжно-ніжно так! А нас до тебе — ані на крок. Ревнує!

— Тож якого він біса ганявся за мною? Може, йому клепки бракує? Чи перегрівся?

— Ну, друже, це ти даремно. Подумай краще: пташенятко — земного типу, і найпершим, кого воно побачило, був ти. Збагнув?

— А що саме треба збагнути?

— Ой лишенько з цими темними та малописьменними!.. Та воно ж тебе за рідну матінку вважає!.. Закон природи!