Теорія літератури
- Автор: Павличко Соломія Дмитрівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Соломії Павличко "Основи”
- ISBN: 978-966-500-307-6
- Жанр: Критика
Электронная книга - «Теорія літератури». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів.
* * *
«Літературно-теоретичні та літературознавчі статті й дослідження Соломії Павличко сприяли створенню нового рецепційного клімату для трансформації нашого сприйняття української літератури і, поза всіляким сумнівом, розширили наш горизонт літературних сподівань. Інтелектуальне багатство, динамізм літературно-теоретичних пошуків, постійний творчий неспокій, непересічність мислення, наскрізь модерне світосприйняття засвідчили, що Соломія Павличко відкрила простір нових можливостей для українського літературознавства XXI сторіччя».
Марія Зубрицька
Теоретики «Української хати», й передовсім Євшан, замість тези про «любов до народу» запропонували іншу: «ненависть до юрби». «…Цей антагонізм вічний. Ніякої гармонії між творцем і юрбою не буває і не може бути»[330], — писав М. Сріблянський. Так було завжди й особливо в «наш» (тобто Сріблянського та ін. — С. П.) «капіталістично-міщанський вік».
Отже, одним з лейтмотивів теоретизувань Євшана є критика громадянства (зокрема галицького громадянства), його і бездуховності, байдужості до мистецтва й страждань генія, пригніченого нерозумінням, конфлікт генія й натовпу і взагалі будь-якого справжнього письменника і натовпу, що тягне тяжкі наслідки для письменника. Якихось десять років тому Вороний приховував свої справжні думки в листах, ретельно пом’якшивши їх у своєму «заклику». Від цих евфемізмів у Євшана не залишилося нічого. Він пише безапеляційно й гостро:
«Галичина збідніла духом так, як тільки можна було збідніти»[331]. «Творців в Галичині не було, були в літературі самі філістери, коли не числити Франка та Яцківа… налитий салом патріот диктував літератам. Літератів властиво не було: писав кожний, кому позволяли тяжкі „обов’язки службові“, і тому в літературі він був Sonntagsreiter’oм і нічим більш. Поет тільки тоді признавався, коли належав до кліки патріотичної, коли був заразом галасливим батьком народу, впрочім, міг гинути з голоду, лишаючи мишам на снідання свої вічні твори»[332].
Громадянство (натовп філістерів), на думку хатян, схильне до творення культів класиків, плекання кумирів, ідолопоклонства. За словами Сріблянського, в культах своїх «пророків» юрба виявляє найбільше хамство й лицемірство. Зразки цього — культ Шевченка, Шашкевича, Федьковича. В одній зі своїх кращих статей «Свято Маркіяна Шашкевича» Євшан аналізує анатомію ідолопоклонства. Він спиняється на такому новому на той час феномені, як культ Шашкевича, що для нього означає культ галицького провінціалізму, і характеризує романтизм Шашкевича та його постать у цілому. На тлі широкої критики народницького романтизму, в якому все було нещирим, модою, Євшан демістифікує образ Шашкевича, зокрема той, який витворив Головацький і який пізніше ліг в основу культу. Євшанові не подобаються сентименталізм, «плаксивий тон» Шашкевича. Він дає свою, об’єктивну характеристику епохи Шашкевича та його ролі. У фіналі Євшан говорить: «Я не знаю, з якої причини дух покійника вводиться в сучасне життя, його ідеали робиться актуальними… Невже ми досі не пішли дальше поза „віру і народність“?»[333]
Загалом розправа з романтизмом була типово модерністичним завданням, яке у свій спосіб пережили всі європейські літератури. (В англо-американській культурі цей перехід здійснили Т. С. Еліот та Езра Павнд.) У руслі критики романтизму написана стаття Євшана «Юрій Федькович в світлі нових матеріалів». Він не боїться назвати все, що писав Федькович з другої половини 60-х років, графоманією й іронізувати над його культом.
Питання канону класиків
Євшан першим гостро поставив питання про канон класиків, літературну ієрархію та вимагав її переоцінки. Він писав з приводу видання класиків львівської «Просвіти»: «Насувається мимоволі питання, якого оминути тут ніяк не можна, що таке класики літератури… І тут приходимо до найбільш дразливої справи, справи розділювання ранґ письменникам, а властиво поділу їх на класиків і не класиків»[334]. Ряд класиків, запропонований «Просвітою» (Гулак-Артемовський, Гребінка, Метлинський, М. Шашкевич, К. Климкович, Я. Головацький, Ів. Устиянович, А. Могильницький, І. Воробкевич, О. Стороженко), Євшан відкидає майже цілком, пропонуючи натомість свій ряд: Ольга Кобилянська, Леся Українка, Михайло Коцюбинський[335]. При цьому критик ставиться до класиків майже так, як Вайлд, котрий обвинувачував їх «у спинюванню літературного життя. Вони дають публіці готові вже схеми, не ображують її смаку…»[336] Крім того, саме поняття класичності передбачає в українському варіанті заборону на критику та ідолопоклонство «товпи». Канон класиків пов’язаний з їх обов’язковим культом. Нарешті, Євшан розрізняє «офіціальну історію літератури» і її справжню історію.
Канон, який пропонує Євшан, вимальовується з усього комплексу його праць. На його думку, критикам і публіці варто перевести свій погляд із класиків на живе літературне життя, реальний процес, сучасних авторів та найновіші твори. Для цього насамперед треба зруйнувати народницький культ Шевченка, який не лише спотворював самого Шевченка, а й служив моделлю для творення інших, дрібніших культів. Євшан твердить, що Шевченко не прочитаний і не проаналізований об’єктивно, й пропонує свій, нібито об’єктивний аналіз його творчості. Правда, сам Євшан так само не читає Шевченка. Текстів у його аналізі майже немає. Це в основному ніцшеанські медитації на тему індивідуальності генія та його психології. Часом Євшан ближчий до Шевченка, ніж його опоненти. І все ж перед нами Євшанів портрет Шевченка, а не об’єктивний аналіз його творчості, як це здавалося самому критикові.
330
Сріблянський М. Поет і юрба. (До характеристики «культу» Шевченка) // Там само. — Кн. 3. — С. 201.
331
Євшан М. Плач над упадком літератури // Там само. — 1912. — Кн. 1. — С. 27.
332
Там само. — С. 28.
333
Євшан М. Свято Маркіяна Шашкевича // ЛНВ. — 1911. — Т. 56, кн. 11. — С. 306.
334
Євшан М. Літературні замітки. («Українські і австрійсько-руські класики») // Там само. — 1913. — Т.62, кн. 4. — С. 147.
335
«Леся Українка, Ольга Кобилянська і Михайло Коцюбинський — се наш літературний ареопаг, найвища інстанція» (Євшан М. Літературні замітки. «Тіні забутих предків» // Там само. — Кн. 5. — С. 365).
336
Євшан М. Літературні замітки. («Українські і австрійсько-руські класики»). — С. 147.