Десяте Правило Чарівника, або Фантом

Неясне світло, що пробивалося крізь свинцеві хмари, надавало всій картині похмурого сірувато-коричневого відтінку. Повернувши голову направо, Річард побачив ряд чоловіків, що стояли на колінах у бруді поруч з ним. Їх сірий, промоклий наскрізь одяг висів на безвольно пониклих плечах. На попелясто-блідих обличчях — очі, повні дикого страху. Позаду них — відкрита паща глибокої ями, немов темні врата в Підземний світ.

Річард відчув, що його зап'ястя стягнуті за спиною шкіряними ременями. Він поворухнувся і спробував встати на ноги, щоб звільнитися і мати можливість захистити себе. Спроба поворушити руками привела тільки до того, що ремені лише глибше вп'ялися в тіло. Не звертаючи уваги на страшний біль, він з усіх сил напружував руки. Безуспішно. На нього нахлинув старий кошмар — руки, зв'язані за спиною і повна безпорадність…

Їх оточували здоровенні солдати, одягнені хто в шкіряну броню, хто — в іржаві металеві кольчуги, на комусь були надіті тільки грубі шкіряні жилети. На широких поясах з металевими бляхами висіла різноманітна зброя — головним чином проста, без прикрас. Ножі з саморобними дерев'яними ручками, мечі з обтягнутими дешевою шкірою руків'ями, грубо ковані булави з горіховими держаками. Але відсутність художньої обробки не робила їх менш ефективними. Швидше, навпаки, це змушувало зброю виглядати більш зловісно, тільки підкреслюючи її основне призначення.

Злива сплутала сальні волосся тих солдатів, які не голили голів, у багатьох з них в носи і вуха були протягнуті металеві шипи і кільця. Змити бруд на їхніх обличчях, здавалося, було не під силу ніякій зливі. Більшість облич були покриті татуюваннями у вигляді поперечних чорних смуг. Деякі татуювання нагадували страшні маски, інші звивистими, варварськими візерунками покривали носи, щоки, лоби над бровами. Впадаючі в очі потворні малюнки вбивали всяку подібність із цивілізованими людьми, надаючи їх власникам нелюдський вид. Очі солдат, немов очі стурбованих звірів, безперестанку рухались зі сторони в сторону, рідко затримуючись на чомусь одному.

Щоб бачити, Річард зморгнув з очей дощову воду і струснув головою, намагаючись відкинути назад прилипле до лиця мокре волосся. Нарешті йому вдалося розглянути чоловіків, що стоять зліва від нього. Деякі з них безпорадно плакали. Тих, хто не міг триматися на ногах, солдати кинули на коліна прямо в рідке болото. Паніка, яка охопила цих людей, була майже відчутна. Вона потужним потоком обрушилася на Річарда, затопила його, готова негайно і повністю поглинути його.

Він знав, що це неможливо, але якимось чином все відбувалося… реально. Струмені дощу були дуже холодними. Його одяг промок наскрізь, від чого Річарда часом проймала дрож. А такого різкого запаху він не зміг би згадати за все своє життя. Це була їдка суміш гару, застарілого поту, екскрементів і плоті, що розкладається. Та й крики оточуючих його людей були реальні. Навіть занадто реальні. Мабуть, він ніколи не зміг би уявити настільки безнадійні, повні відчайдушного страху крики. Багато нещасних безперервно тремтіли — і зовсім не через крижаний дощ. Досить було короткого погляду, щоб зрозуміти: він, Річард, — один з них. Такий же бранець, що стоїть на колінах у бруді. Один з багатьох, чиї руки зв'язані за спиною.