Привид мертвого дому. Роман-квінтет
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Унів. вид-во Пульсари
- ISBN: 966-8767-21-7
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Привид мертвого дому. Роман-квінтет». Краткое содержание книги:
Урвалася моя стежечка й до рідного батька, бо мачуха застала, як він всовував мені трояка, вчинила скандал і виперла мене з їхньої хати, наказавши, щоб я їхнього порогу не переступав, — це було вже в четвертому класі, і я йшов додому, добре переплакавши на Солом’янському цвинтарі, а потім звідти пішов із такою затятою тугою в серці, що не зичив би її переживати й ворогам. Відчував себе прошаком, притому зганьбленим, і вирішив ніколи в світі не переступати того порога; зрештою, він завжди був мені важкопереступний. Батько, однак, вважав, здається, що ті його скромні подачки — це і є його обов’язок переді мною, бо розшукав мене сам, власне, дочекався, тупцяючи біля нашого під’їзду, повів мене в погребок на Хрещатику, де були старі зацвілі дзеркала і де чадолюбиві мами й тати (більше мами) начиняли морозивом своїх пуцьверінків. Батько купив по двісті грамів собі й мені, і поки їли те морозиво, оповів, що його Свєта непогана жінка, але часом її кусає ґедзь — це буває в усіх жінок, навчав мене батько, а зараз вона кається і хоче, щоб я заходив до них як раніше, вона нічого проти мене не має — з цих слів я прийшов до висновку, що в них там був щодо мене скандальчик і що мачуха таки поступилася. Але я відмовився. Батько зітхнув.
— Хоч, поведу тебе на футбол? — запропонував він.
Це було заманливо, бо мене ніхто ніколи не водив на футбол, однак я розумів, що батько до мене підлещується, тож і від цього відмовився. Тоді він знову зітхнув, вийняв ручку й написав на серветці, яку вийняв зі склянки тут-таки, телефона, сказавши, що це його робочий телефон, що я можу ним користуватися, тобто щоб я дзвонив йому раз на тиждень, ми домовлятимемося про зустріч, ходитимемо в зоопарк, на каруселі, в кіно — куди, сказав він, захочеш.
— Ну, і якогось рубля тобі дам, — завершив він.
Це вже було настільки спокусливо, що я вирішив телефона взяти, дзвонитиму — не дзвонитиму, то діло десяте; зрештою, не він же мене зі свого дому виганяв! Однак я був певний, що в їхньому домі панує не він, а ота кляча з вибіленим волоссям, а її я вік би не бачив. Ми розійшлися, помирившись, але любові до батька все одно я не відчував — був він мені чужий. Куди ближчі мені були Михайло й Борис, а з ними все було гаразд. Було б узагалі з ними чудесно, та на Бориса вряди-годи нападало, тоді він промовляв своє: «Хочеться в смолі покупатися», — і ми йшли чинити дрібні капості: щось потягнем на базарі, спробуємо пролізти безплатно в кіно, раз Борис придумає плювати в спини перехожим, не раз ми влаштовували в кінотеатрі крик та гам і так далі — все це було дрібне, але потрібне Борису, бо по тому він заспокоювався; ми знову ставали мирні й грали в карти, лазили по кручах і дворах; раз на нас напали хлопчаки з іншої вулиці, і ми ледве відбилися. Почали більшу увагу звертати на осіб протилежної статі й чимало про те говорили.
І от якось прийшов Борис, викликав мене, ми спустились униз, захопивши з собою Михайла.
— Хочеться в смолі покупатися, — сказав Борис, але якось загадково, навіть підморгнувши нам.
— Щось придумав? — спитав Михайло.
— Переговорив із Людкою, — мовив він (Людка була його сестра, молодша на рік). — Вона нам дасть.
— Що дасть? — спитав наївно я.
Борис із Михайлом засміялися.
— Ти дурний чи придурюєшся? — спитав Михайло.
— Предки на роботі, — сказав Борис. — Хто хоче, йде, а хто дурний чи придурюється, залишається.
Відверто кажучи, я хотів залишитися, був-бо тільки в п’ятому класі, й дівчата та жінки більше лякали мене, як вабили.
— То як, Миш? — спитав Борис.
— Іду, — сказав Михайло.
— Макс?
— Іду, — мовив я, бо нічого іншого не міг сказати.
Ми пішли в парадне флігеля й піднялися на другий поверх. Людку я знав добре, вчилася вона в нашій школі, інколи дивилася на мене чудним, притомленим чи примлоєним поглядом, від якого, як уже казав, в мене аж шкіра терпла. Борис відчинив двері, квартира також була комунальна — жило тут дві родини. Але зараз, здається, і справді нікого не було. Борис завів нас у кімнату, була вона нечупарна, завалена лахами, що висіли на стільцях і на бильцях ліжка. Саме ліжко абияк застелене, Людка сиділа на стільці в домашньому халатику і спокійно на нас дивилася.
— Вони прийшли, Люд, — лагідно сказав Борис.
Ми ніяково топталися біля порогу.
Людка встала.
— Двері зачинив?
Двері Борис не зачинив. Він мотнувся й накинув защіпку. Тоді поліз у шафу й витяг ватяну ковдру. Розстелив її на підлозі. Людка спокійно підійшла і лягла.