Слідами змови

— Цить! — сказав Бербедж, дослухаючись до гомону, що долинув із зали. — Глядачі вже сходяться. Скоро час починати. — І він крикнув у загальну вбиральню: — Всі готові? Хор? Єпіскоп Ілійський? Екстер? Вестморленд?..

— Готові!

До кімнати зазирнув палацовий урядовець. Він запитально подивився на Бербеджа. Той кивнув головою. Здаля приглушено долинув мелодійний спів фанфар. Вони сповіщали про наближення королеви Єлизавети. На сцені гарячково метушилися люди, докінчуючи останню роботу. В залі настала тиша. Знову пронизливо й тонко заспівали фанфари. Двері в кінці зали розчахнулися навстіж. Обабіч широкого проходу вишикувалися придворні, що застигли в шанобливому поклоні. І ось зайшла вона.

Єлизавета з ласки божої… королева Англії, Франції та Ірландії, королева… заступниця віри…

Хто в цю мить наважився б пригадати, що у Франції вона не володіє жодним ярдом землі, що в Ірландії хвиля повстання підступає до стін самого Дубліна, що віру вона захищає зовсім не ту, яка освятила її королівський титул? Щось було в Єлизаветі, що заглушувало такі думки, коли вона з'являлася у всій своїй пишноті.

Вона пропливла до свого крісла в першому ряді, її широченна спідниця погойдувалася на обручах навколо стегон, жорсткий стоячий комір облямовував лице, вся вона з голови до ніг виблискувала коштовним камінням і рясними перлами. Вона усміхалась, позираючи ліворуч і праворуч, але очі її пильно стежили за всім і кожним: ось вона ласкаво прийняла уклін, ось занотувала в думці, що та бідолашна дівчина надмірно вичепурилася, ось пригадала, що того треба вишпетити.