У пошуках утраченого часу.У затінку дівчат- квіток

Тим часом пані Бонтан, яка стільки клялася, що вже не поткнеться до Вердюренів, ощасливлена запрошенням на середи, метикувала, як би його влаштувати так, аби бувати в них частіше. Вона не знала, що пані Вердюрен пильнувала за тим, щоб ніхто не пропускав жодної середи; з другого боку, вона належала до числа тих, із ким не шукають знайомства, хто, діставши запрошення на цілу «серію» раутів до якогось дому, почуваються там не так, як ті, котрі усвідомлюють, що своєю візитою завжди роблять радість господині, аби тільки вони самі мали час і бажання; навпаки, такі особи, як пані Бонтан, не приходять, скажімо, на перший і на третій вечір, гадаючи собі, що їхню відсутність помітять, і приберігаючи себе для третього і четвертого; хіба що, маючи інформацію, що третій «журфікс» має бути особливо пишним, вони дотримуються іншого ладу і виправдовуються тим, що «на жаль, попереднього разу не були вільні». Ось пані Бонтан і підраховувала, скільки ще серед залишається до Великодня і як їй примудритися побувати на зайвій середі, не здавшись настирою. Вона сподівалася, що пані Коттар дасть їй дорогою якісь указівки. «Ох, пані Бонтан, ви вже на ногах! Знаєте, негоже подавати гасло до втечі! Ви переді мною в боргу за те, що пропустили минулий четвер… Посидьте-но ще трошки. Ви ж сьогодні вже однак не встигнете ні до кого з'їздити. Невже вас нічим спокусити? — мовила пані Сванн, подаючи таріль з тістечками. — Бачте, ця погань зовсім незлецька. На око вона страшненька, але хай пані бодай скуштує! Побачимо, якої ви заспіваєте». — «Навпаки, вони дуже апетитні, — заперечувала пані Коттар, — у вас, пані Одетто, голодною смертю не помреш. І не треба навіть питати, звідки я знаю, що у вас усе від Ребате. Мушу визнати, що я більший еклектик. По птіфури і взагалі по всі ласощі я часто посилаю до Бурбоне. Але визнаю: на морозиві у Бурбоне знаються, як Гершко на перці. Щодо морозива, баваруаза чи шербета Ребате — неперевершений митець. Мовляв, за моїм мужем, nec plus ultra.