У пошуках утраченого часу. На Сваннову сторону

Пан Вентейль так і не вирядив своєї доньки до й той шкодував про це. Щоразу, вже попрощавшись після чергового здибання з паном Вентейлем, Сванн згадував, що давно вже збирається розпитати в нього про одну особу, яка носить таке саме прізвище, мабуть же, про Вентейлевого родича. І він твердо поклав собі не забути довідатися про нього, коли пан Вентейль пришле доньку до Тансонвіля.

Прохідка на мезеглізьку сторону була коротша проти іншого нашого маршруту і в непевну погоду ми воліли виряджатися туди; оскільки ж там часто дощило, то завше трималися руссенвільського узлісся, в гущавині якого можна було перебути.

Часто сонце ховалося за хмарою, розтоплювало її й золотило закрайки. Блиск (але не освітлення) втікав з рівнини, де ніби завмирало все життя, тоді як сільце Руссенвіль з гнітючою чіткістю й викінченістю малювало на тлі неба мереживо білих гребінців своїх покрівель. Подмух вітру зігнав з дерева крука, й він пропав у безвісті, а проти білястого крайнеба синіли далекі ліси, наче намальовані на однобарвних картинах, почеплених у перестінках старих будинків.

В інші ж дні йшов дощ, яким погрожував нам капуцин, виставлений у вітрині оптика; водяні краплини, подібно перелітним птахам, що рушають у вирій усією зграєю, падали з неба щільними зімкнутими лавами. Вони не відривались одна від одної, не летіли наосліп у своїй рясній навалі, — ні, кожна, витримуючи своє місце в лаві, тягла за собою наступну, й небо темнішало від них ще дужче, ніж при відльоті ластівок.

Ми ховалися в лісі, аж поки хмару проносило й згори падали тільки окремі крапелинки, слабші, повільніші. Ми виходили зі схрону, земля не встигла розгрузнути, а краплям добре на листі, не квапляться падати: яскріючи проти сонця, вони вигравають на жилках край листка, а потім зриваються з високої гілки просто тобі на носа.

Часто ми ховалися від дощу заодно з кам'яними святими та патріархами на паперті храму Андрія Первозванного-в-полях. Яка це була французька церква! Надбрамні святі, королі-лицарі з лілеєю в руці, сцени весілля й похорону були зображені так, як вони могли постати в уяві нашої кухарки. Різьбар оповів анекдоти про Арістотеля й Верґілія в тому ж дусі, в якому Франсуаза охоче говорила на кухні про Людбвіка Святого, ніби особисто знала його, говорила, звичайно, для того, щоб присоромити моїх дідуся та бабусю, які були не такі «праведні». Відчувалось: уявлення середньовічного художника й середньовічної селянки (яка дожила до XIX ст.) про древню й християнську історію, уявлення безхитрі й неточні, були запозичені не з книжок, а з переказів, старожитніх і безпосередніх, безперервних, усних, спотворених, невпізнанних і живих.

Ще одного комбрейця, таємно перетвореного, я впізнавав у Готичному різьбленні храму Андрія Первозванного-в-полях: був то Теодор, хлопець на побігеньках у крамаря Камю. І я як у воду дивився: Франсуаза так гостро відчувала в ньому рідний корінь і свого сучасника, що коли тітка Леонія недугувала й Франсуаза не могла без чужої допомоги перевертати її в постелі чи переносити до крісла, вона воліла посилати по Теодора, аби лиш не дозволяти посудниці пертися нагору, а то ще, не дай Боже, западе в око господині. Й ось цей хлопак, шелихвіст, яких мало, був сповнений духу, яким віяло від Андрія Первозванного-в-полях. То був дух щиросте, що його Франсуаза виявляла до «нещасних хворих», до своєї «бідолашної пані», і коли Теодор піднімав тітчину голову над подушкою, його обличчя прибирало виразу простодушної старанносте, мов на барельєфах у янголят, які зі свічками в руках юрмилися круг Пречистої Діви в годину її успіння. Вигляд у янголят був такий, ніби ці істоти, сірі й голенькі, були деревами, охопленими зимовою сплячкою, ніби вони накопичують сили, щоб раптом ожити й знову заквітнути численними селянськими обличчями, побожними й хитрими, як у Теодора, розмальованими рум'янцем стиглого яблука.