Маленький Бізон
- Автор: Фидлер Аркадий
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав
- Переводчик: Марія Аркадіївна Пригара
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Маленький Бізон». Краткое содержание книги:
Матеріалом до цієї книги послужила розповідь індійців з племені чорноногих, родичів Маленького Бізона, що їх мандрівник якось зустрів у книгарні Вінніпега. До цього Фідлер довгий час жив серед канадських індійців і вивчив їхній побут та звичаї.
Фермери вдерлися також і в прерії Альберти, отож нам не варто було мандрувати на північ. Ми вирішили іти на південь, до Монтани, не чіпаючи переселенців у нашій долині. Останніми днями вони виявляли явне бажання налагодити з нами кращі стосунки. Зустрівшись одного разу із загоном наших мисливців, вони натякнули, що хотіли б поговорити з нашим вождем. Крокуюча Душа згодився.
Зустріч відбулася на тому самому місці, що й першого разу. Тепер прийшло не двоє, а вже кілька переселенців. Від їхнього імені промовляв інший чоловік, теж бородатий. Вже з перших слів він намагався справити на нас приємне враження:
— Прерії неозорі, в них досить місця і для вас і для нас. Ми прийшли сюди, бо уряд запевнив, що придбав у вас цю землю, дав належне відшкодування. Ми хочемо жити з вами в добрій згоді. На доказ цього можемо дати добру ціну за ті землі, що лежать навколо нашого селища.
— Нема такої ціни, — відповів Крокуюча Душа.
— Кожна річ має свою ціну, — заперечив переселенець. — Ми охоче віддамо вам те, що вважаємо за найцінніше — наш живий реманент. Дамо вам п'ять штук нашої худоби за землю, яку можна проїхати риссю протягом одного літнього дня, від сходу сонця до заходу.
Це була жалюгідно-мала ціна за такий великий шматок землі. В словах переселенця звучало нахабство й приховане глузування.
— Ні! — коротко відповів Крокуюча Душа і налагодився іти.
— Поміркуй добре, вождю! Користуйся з нагоди, поки ми ще в доброму настрої. Погано буде, коли нам увірветься терпець… Призначену для вас худобу ми поставимо он там у тому коралі, в долині, віддалік від селища. Можете її звідти забрати кожної хвилини, тільки спершу, звичайно, дайте нам квитанцію, що ми цілком законно придбали у вас ці землі.
Переселенці хотіли «законно» придбати за безцінь величезний шматок землі, більший, ніж повіт у Європі. Мабуть, вони вже передбачали спекуляцію землею, коли почнеться сподіваний приплив нових переселенців із сходу.
— Ні! — повторив вождь, і це було його останнє слово.
Ми пробули там ще кілька днів, не дуже криючись від мешканців селища. Як обіцяв їхній представник, вони пригнали п'ять голів худоби й поставили в невеличкій загорожі біля річки. Деякі з наших з цікавості ходили туди, щоб зблизька придивитися до «наших корів». Вони поверталися, повні огиди. Від корів смерділо гноєм.
Міцний Голос крадькома поманив мене рукою. Я вийшов слідом за ним з намету.
— Підеш зі мною? — спитав він, коли ми опинилися на самоті.
— Куди?
— До корів, у долину.
— Піду.
Старші суворо заборонили нам, хлоп'ятам, з'являтися самим біля селища. Білим не можна було довіряти. Заради безпеки, ми пішли з табору у зовсім іншому напрямі, описали коло за пагорками і опинилися біля корів якраз тоді, коли нікого з чорноногих не було в долині. Ми підійшли до самісінької огорожі й зупинилися кроків за кільканадцять від худоби. Вітер віяв нам в обличчя. Огидний солодкуватий сморід мало не довів нас до млості, і ми хутко побігли на протилежний бік, щоб стати за вітром.
В загорожі були дві корови, два воли й бик — сухоребрі, мабуть, хворі. Ми відразу вгадали це, такі вони були худі й понурі. Навіть тут переселенці хотіли нас обдурити. Тільки бик виявляв ознаки життя і, побачивши нас, сумно заревів раз і другий.
— Не любить нас! — зареготав Міцний Голос.
— Ми його теж! — храбрував я.
У нас були з собою луки — у брата більший, у мене менший.
— Може б, загнати йому стрілу, в смердюче тіло? — запитливо глянув на мене Міцний Голос.
— Ой, ні! — перелякався я. — Не вбивай його!
— Я й не думаю вбивати! Але загнати одну стрілу можна. Як ти думаєш, підскочить бик, чи ні?
Я не знав — чи підскочить. Це питання страшенно нас зацікавило. Спокуса була надто сильна, і ми не змогли їй довго опиратися. Вирішили пустити стрілу, але з меншого, мого лука. Маленька стріла не заподіє великої шкоди, але принаймні ми виконаємо свій обов'язок.
Брат вистрелив і влучив бикові в самісінький зад. Стріла встромилася на палець завглибшки. На наш подив, бик несподівано підскочив і голосно заревів. Він відчайдушно намагався вхопити ротом стрілу. Нас охопив захват. Ми відчували себе благородними месниками за кривду, заподіяну нашому племені. Бик наче втілював у собі ненависних білих загарбників. Ми винуватили дорослих у тому, що вони «злякалися», отож пущена з лука стріла рятувала нашу честь. Ми поверталися до табору з піснею перемоги, але вирішили нікому поки що не казати про свій подвиг.