Хвороба Кітахари

За згодою Амбраса і попри протести моорського секретаря, який побоювався непередбачуваних збитків та потерпілих, капітан, що командував каральною експедицією, наказав підірвати цей склад, і протягом трьох днів засніженими вулицями Моору роз'їжджав армійський джип, брязкаючи своїми антипробуксовочними ланцюгами. Із закріпленого на даху динаміка безперервно гриміли марші у виконанні духових і попередження, що двадцять другого січня, об одинадцятій рівно, станеться великий вибух, слід чекати ударної хвилі. Моорці мусять демонтувати вікна чи хоча б відчинити, а віконні отвори забити дошками; самим же, щоб бути в безпеці, найкраще сховатися у підвалах, погребах та інших схованках. Позначений червоними прапорцями пустир від межі лісу до крайніх будинків Моору є дуже небезпечним, оскільки ударну хвилю там нічого не гасить, і тому оголошується забороненою зоною, цілком недоступною для входу. Якщо на момент вибуху хтось опиниться на відкритому просторі поблизу цієї зони, йому найкраще лягти у сніг і відкрити рота, щоб запобігти розриву барабанних перетинок.

Уранці двадцять другого січня, в день Святого Вінсента Сарагоського, Моор немовби вимер — ані людей, ані худоби, лише завірюха гуляла вулицями. Засипана снігом «Спляча грекиня» стояла біля причалу; навіть роботи в кар'єрі було припинено.

Близько одинадцятої розпогодилося. У повітрі, що мерехтіло крихітними крижаними кристаликами, приготувань солдатів до вибухових робіт не було ані чутно, ані видно. Коли з-за хмар визирнуло сонце, все довкола спахалнуло таким блиском, що Собачий Король, мало не осліпнувши, затулив очі рукою; разом з Берінгом і двома армійськими агентами він стояв під забитим дошками вікном моорського секретаріату і крізь вузьку щілину дивився на голий схил (до нього було менше двох кілометрів), де через кілька хвилин має здійнятися вогненний купол. Четверо його псів дрімали в теплі біля залізної пічки, яка височіла в сутінках такою собі чорною колоною.

Секретар нервував. Щохвилини поглядав на вогонь, пригощав гостей кавою без цукру й сушеними яблуками і повторював, що надішле лист протесту до верховного командування, на рівнину. Армійських агентів він запросив до своєї закіптюженої контори, щоб вони на власні очі побачили вибух і засвідчили можливі збитки; Амбрас намагався заспокоїти його: мовляв, на такій відстані моорським будинкам узагалі нічого не загрожує. Загородження — цілком надмірний запобіжний захід. Трохи вітру моорцям не зашкодить.

Берінг відчував на лобі теплий доторк сліпучого зимового світла, що пробивалося крізь оглядову щілину всередину їхнього бункера, і спочатку подумав, що низка крихітних фігурок, що раптом виникла вдалині, біля самої межі забороненої зони, — це солдати. Напевно, вони закінчують останні приготування до вибуху і от-от знову зникнуть серед заметів. Але погляд крізь бінокль показав інше: це процесія спокутників, — так-так, саме вона, її ні з чим не переплутати — двадцять, двадцять п'ять, тридцять чоловік у смугастих робах, з перемазаними сажею обличчями. І жодного сховку навколо — хіба що сліпа пляма в його оці; з прапорами й транспарантами вони прямували прямо до сніжного поля, немов червоні прапорці, що тріпотіли там на вітрі, якраз і вказували їм дорогу.