Тринадцята легенда
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Клуб Сімейного Дозвілля
- ISBN: 978-966-343-555-8
- Переводчик: Владимир Горбатько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Тринадцята легенда». Краткое содержание книги:
Допитливій та кмітливій Марґарет доведеться не лише розгадати загадку «тринадцятої легенди», але й зустрітися зі своєю сестрою-близнючкою… яка померла при народженні.
Тиша набула відтінку завершеності. Це був фінал. Ноти стихли, і знову чути було тільки шум дощу.
Замість увійти до будинку, я Сіла на лаву, схилила голову на схрещені руки й сиділа отак, відчуваючи, як краплі падають мені на спину, на шию, на волосся…
Звісно, блукання парком у пошуках чогось ефемерного — велика дурість, дорікала собі я. Либонь, ці ноти чулися тільки в моїй уяві. Треба подумати про щось інше. Цікаво, що батько порадить мені стосовно пошуків Естер? А Енджелфілд… Я стривожилася: що ж робитиме Аврелій, коли будинок знесуть? У моїй свідомості простягся асоціативний ланцюжок: Енджелфілд — тамтешній привид — мій власний привид і те розмите віддзеркалення, яке я сфотографувала… Я твердо вирішила: наступного дня зателефоную матері. Утім, ця думка ні до чого мене не зобов'язувала: рішення, ухвалені опівночі, завжди можна гарантовано скасувати.
Аж раптом спинний мозок послав мені сигнал тривоги.
Чиясь присутність. Тут. Зараз. Поруч зі мною.
У чорнильній темряві геть неможливо було побачити нікого й нічого. Непроглядна ніч поглинула все, навіть величезний старий дуб. Здавалося, увесь світ зібгався до розмірів чужих очей, що спостерігали за мною, і до несамовитого калатання мого серця.
Це не міс Вінтер. Її тут бути не може. Тим паче о такій пізній годині.
Тоді хто ж?
Я відчула його спочатку на відстані, а вже потім відчула дотик. Щось доторкнулося до мене збоку — і щезло, а потім знову доторкнулося…
Це був Привид. Кіт на ім'я Привид.
Він знову легенько штовхнув мене, потерся щокою об мої ребра й занявчав, засвідчуючи свою присутність. Я простягла руку і погладила його, а серце моє намагалося заспокоїтися й увійти в нормальний ритм. Кіт замуркотів.
— Ти ж увесь мокрий! — сказала я йому. — Ходімо додому, дурненький. Така ніч — не для прогулянок.
Кіт слідком за мною увійшов до моєї кімнати, і поки я витирала змокле волосся рушником, він вилизав себе досуха. А потім ми поснули на ліжку — я і кіт. І вперше за тривалий час мої кошмари трималися від мене на поважній відстані. Либонь, це кіт захищав мене.
Наступний ранок був сірим і похмурим. Після звичної оповіді міс Вінтер я вийшла погуляти в парк і у тьмяному світлі зимового дня спробувала повторити маршрут, яким пройшла вчора пізно уночі. Початок виявився досить легким: краєм галявини — і до саду з ставком. Але опісля я втратила свій слід. Уночі мої ноги вгрузали в мокрий ґрунт, але ж на ранок усі клумби і межі вже було ретельно заскороджено і впорядковано — міс Вінтер недаремно тримала садівника. Усе, що мені лишалося, — це покладатися на власну інтуїцію..
Нічого екстраординарного я не побачила. Мені зустрівся Моріс; він уперше озвався до мене. Коли я натрапила на нього, він саме стояв навколішки над ділянкою скопаної землі, вирівнюючи й розгладжуючи її. Відчувши, що я стою позаду нього, Моріс озирнувся й поглянув на мене.
— От кляті лисиці! — невдоволено пробурчав він.
І знову заходився працювати.
Я повернулася до будинку і почала переписувати нотатки свого ранкового інтерв'ю.
Експеримент
Настав день медичного обстеження, і в будинку з'явився лікар Модслі: Чарлі, як і слід було чекати, не вийшов привітати гостя. Естер повідомила господаря дому про візит лікаря у звичний спосіб, тобто залишила листа на таці біля кімнати Чарлі, але відповіді не дістала, тож цілком резонно припустила, що містера Енджелфілда ця справа не цікавить.
Аделіна перебувала в похмурому, але неагресивному настрої. Вона дозволила відвести себе до кімнати, де мав відбутися огляд, і покірливо стерпіла всі обмацування та поштрикування. Коли її попрохали розтулити рота й висунути язика, вона відмовилася, але принаймні не вкусила лікаря, коли той встромив їй у рота палець, щоб силою розсунути щелепи і зазирнути всередину. Пацієнтка увесь час відводила очі, всіляко уникаючи дивитися на лікаря й на його інструменти; здавалося, вона ледь усвідомлювала, хто такий цей лікар Модслі і що він робить. Жодного слова витягти з неї так і не вдалося.