Відьмак. Володарка Озера

Цірі, хихочучи, мов примара, прогнала галопом по мосту. Не оглядаючись.

Біля струмка вона спустилася на землю й зачекала.

Він доїхав через хвилину, кроком. Усміхнутий і спокійний.

— Мої вітання, — сказав коротко, спішуючись. — Як кобилі, так й амазонці.

Хоча й була вона горда, наче пава, пирхнула досить недбало.

— Ага. Тож не станеш нас угамовувати залізом і кров’ю?

— Хіба що з дозволу, — усміхнувся він двозначно. — Існують кобилки, що люблять міцні пестощі.

— Зовсім недавно, — глянула вона на нього погордливо, — ти прирівнював мене до компосту. А зараз ми вже говоримо про пестощі?

Він підійшов до Кельпі, потер та поплескав по шиї кобили, покрутив головою, помітивши, що вона суха. Кельпі смикнула головою та протяжно заіржала. Ередін озирнувся на Цірі. «Якщо поплескає й мене, — подумала вона, — то пошкодує».

— Ходімо, будь ласка, зі мною.

Уздовж струмка, що впадав у річку, — стікав він із високого, густо порослого лісом схилу, — уверх вели сходи, виконані з порослого мохом піщаника. Сходи були старезними, потрісканими, розбитими корінням дерев. Вели зигзагом угору, інколи перетинаючи струмінь містками. Навколо був ліс, дикий, повний старезних ясенів і грабів, тисів, яворів та дубів, понизу зарослий густою ліщиною, тамариском і смородиною. Пахло полином, шавлією, кропивою, мокрим камінням, весною та пліснявою.

Цірі йшла мовчки, не поспішаючи й контролюючи дихання. Також намагалася опанувати нерви. Уявлення не мала, чого Ередін міг хотіти від неї, але передчуття були не найкращі.

Поряд із черговим каскадом, що з шумом спадав зі скельної щілини, була кам’яна тераса, а за нею, у тіні кущів дикого бузку, стояла альтанка, оповита плющем і традесканцією. Унизу було видно крони дерев, стрічку річки, дахи, перистилі й тераси Тір-на-Ліа.

Вони стояли хвилинку, роздивляючись.

— Ніхто мені не казав, — Цірі перша перервала мовчанку, — як зветься ця річка.

— Еснад.

— Зітхання? Красиво. А цей струмок?

— Туате.

— Шепіт. Теж красиво. Чому ніхто мені не сказав, що й у цьому світі живуть люди?

— Бо то неістотна інформація, і для тебе вона аж ніяк не має значення. Ходімо до альтанки.

— Навіщо?

— Ходімо.

Першим, що вона побачила після того, як зайшла, був дерев’яний лежак. Цірі відчула, як у скронях починає пульсувати. «Ну зрозуміло, — подумала вона, — це можна було передбачити. Я ж читала в храмі роман Анни Тіллер. Про старого короля, молоду королеву та жадібного до влади князя-претендента. Ередін нещадний, амбітний і рішучий. Знає, що той, хто має королеву, і є справжнім королем, справжнім володарем. Справжнім чоловіком. Хто володів королевою, той володів королівством. Тут, на цьому лежаку, почнеться державний переворот…»

Ельф усівся за мармуровим столом, указав Цірі на інший стілець. Вид із вікна, здавалося, цікавив його більше, ніж вона сама, а на лежак він не дивився зовсім.