Крига. Частини ІII–ІV
- Автор: Дукай Яцек
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Астролябія»
- ISBN: 978-617-664-151-3
- Переводчик: Андрей Павлышин
- Жанр: Пост-апокалипсис
Электронная книга - «Крига. Частини ІII–ІV». Краткое содержание книги:
За нею були вузькі ґвинтові сходи, що вели на верхній поверх, а нагорі другі двері, відчинені настіж, і тільки за ними — обширна клубна зала, приблизно рівна розміром залі каварні унизу. Центральне місце в ній посідав стіл, поставлений у формі літери Т, за яким сиділи гості-члени клубу. Посередині поперечної частини столу, на тлі вікон, що виходили на вулицю Головну, сидів старий, спотворений численними обмороженнями, з трубкою, прикладеною до вуха, — мабуть пан Цвайґрос. Зауважилося там також панів Поченґла, Ґживачевського й Собєщанського. Кільканадцять осіб зайняли місця у кріслах, на отоманках і лавах, розташованих уздовж стін, між горщиками з азаліями, араукаріями й рододендронами. Живі кімнатні рослини — це в Місті Криги чимала розкіш. Сілося під білою квіткою, поруч із Вулькою-Вулькевичем. Хотілося йому одразу ж поставити запитання, але літній редактор, віднявши перо від сторінок записника, торкнувся ним губ, звелівши мовчати. Далебі, ніхто нічого не казав, чувся посвист крижаної віхоли з-за вікон і розбавлене імлою відлуння бубнів. Поглянулося на стіну над головою — там висів портрет чоловіка у вбранні сімнадцятого або вісімнадцятого століття. Узагалі, зала була прикрашена безліччю картин: і портретами, й зображеннями сибірської природи або жанровими сценами на її тлі. Прочиталося латунні ґравірування на оправах кількох найближчих картин: Йоахім Лешневський, Фердинанд Бурський, Леопольд Неміровський, Генрик Новаковський, Станіслав Вронський. Може, то були відомі малярі, а може, колеги Левери в галузі пензля, не малося тут надмірної обізнаности. Тотожности зображених на портретах осіб не намагалося угадати. Не викручуючи вже шиї, прочиталося ґравіювання на стіні праворуч: «Господар Мамутів — Кароль Богданович — 1864–1922 — Його вугілля, Його залізо крижане». З портрета споглядав присадкуватий сивочолий чоловік із короткою шиєю, масивною головою, глибоко втиснутою у плечі, відхиленим назад чолом, із вусиками й цапиною борідкою над жорстким білим комірцем і чорною краваткою.
Пан Мишлівський зачинив двері. Всі підвелися, пан Цвайґрос проказав молитву. Пролунало голосне «просимо Тебе» й «Амінь». Усі сіли. Залишався на ногах лише Цвайґрос, спираючись кощавим кулаком у стільницю. Він коротко подякував усім прибулим, оголосив про трагічну загибель одного з членів клубу, попросив про щедрі пожертви для Благодійного товариства імені отця Шверніцького (цього місяця основним завданням було врятувати промерзлу Польську Бібліотеку), а відтак надав слово провідникові зібрання пану Собєщанському. Інженер Собєщанський прочитав із листка три проекти ухвал для прийняття клубом; ішлося, зокрема, про якісь статті з наклепами на міського голову Шостакевича й про відмежування «польських промислових кіл Сибіру» від дій японців Пілсудського. Це спровокувало досить гостру суперечку між кількома членами клубу. Вулька-Вулькевич пильно нотував.
Тим часом, коли за столом дискутували про наступні пункти, вільна думка відірвалася від сьогочасности й повернулася до тієї нещодавньої миті перед дверима унизу. Якщо то було випробування — то в чому воно полягало? І яким чином його пройшлося? Нічого не чинячи, нічого не кажучи, стовбичачи перед Мишлівським, як мертва лялька. Чи, може, правильна реакція полягала саме в відсутності реакції, тобто в нехтуванні? Не слова, а відсутність слів? Не жест, а відсутність жесту? Невчинене — важливіше, ніж учинене. Але про що оте невчинене мало б свідчити? Якщо увійшов той, хто не просив, не вклонявся, не допитувався, — то чи проганяли тих, хто прохав, наполягав? Либонь, не в цьому річ. Пан Мишлівський дивився оком оцінюючим, пронизуючим душу — старий лютовець — доктор права й чинний адвокат, досвідчений у недугах людського характеру, що на землі Криги є величиною певною і вимірюваною, наче тепло тіла або просторові розміри матеріального об’єкта. Не могло не згадатися прокурора Пйотра Лєонтіновіча Разбєсова. Казка! — вигукнулося подумки. — Як же це? Хвилина, дві, жодних слів, поглянув — і вже знає? Уже людину р о з п і з н а в? Казка! Крім того, постійно чулося у тілі перетікання теслектрики, знетьмідненої помпою Котарбінського на світанку. Якби було навпаки, якби натьмідилося, якби заморозилося — ну, то може Мишлівський мав би що побачити в людині. Але тепер, у розшаруванні між Бенедиктом Ґерославським і Бенедиктом Ґерославським? Кого сáме він побачив? Кого тут за поріг пустив? Нервово чухалося ребро долоні.