Сповідь суперниці

— Буде ліпше, коли ти скажеш, що це я захопив леді Гіту й від її імені розпалюю заколот, — несподівано для себе самого запропонував я. — Так ти зможеш видати себе за повіреного Гіти, якого нібито вона послала з цим донесенням, а заразом відведеш гнів Ансельма від самої дівчини. Хай уже краще думає, що вона тут ні до чого, а всім керує Хорса з Фелінга.

Утред глянув на мене, і його очі несподівано потеплішали. Але цей простолюд мало мене цікавив. Інша справа — Гіта. Жодна з моїх дружин не дарувала мені таких захоплених поглядів. І я відчував сум’яття, яке мені, загалом, не властиве. Тому, не знаючи, що ще додати, зовсім розгубився і пішов.

Ніколи не думав, що погляд прекрасних очей здатен так сколихнути душу. Звісно, я жадав її по-плотському, але саме тієї миті, коли я проявив несподівану великодушність, ця дівчина з волоссям барви льону й сріблястими очима стала раптом дорога мені надзвичайно. І я зрозумів, що відтепер мені потрібні її захоплення, відданість, її ніжність. Тепер я просто не мислив життя без неї.

Ці думки не йшли у мене з голови аж до самого вечора, коли ми почали готувати до відправки гінця. Довелося зачекати, поки остаточно смеркне, табір норманів нарешті затихне, а туман стане густішим за вівсяний кисіль. Навіть з вершечка вежі я не міг роздивитися, як Утред спустився у воду — пролунав тільки легкий сплеск.

Я мимоволі зіщулився, коли уявив, що зараз відчуває воїн у крижаній воді. Можливо, йому дійсно вдасться прокрастися повз табір норманів, але в глибині душі я був не проти, щоб його схопили. Тоді Утред буде вимушений збрехати, що Гіта Вейк моя полонянка, і з цієї миті наші імена будуть пов’язані нероздільно.