Свій час
- Автор: Дубинянская Яна Юрьевна
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-238-3
- Переводчик: Вікторія Стах
- Жанр: Киберпанк
Электронная книга - «Свій час». Краткое содержание книги:
Роман «Свій час» Яни Дубинянської має кілька захопливих сюжетних ліній, дії його відбуваються у різних часових та просторових межах. Уважні поціновувачі літератури з задоволенням помітять у ньому цілком упізнаваних персонажів літературної тусовки, вгадають найулюбленішу книжкову подію країни і, звісно ж, старовинне і таємниче місто, що його охороняють кам’яні леви.
Вмикається таймер.
Він чекає, поки я ввійду в синхрон, — миршавий чоловічок за величезним компом, схожим на чиюсь квадратну голову. В міру того, як я сповільнююся, жвавішають його пальці, решта лишається незмінним. Не враховуючи, звісно ж, раптової туги, сірості та задухи, немов світ притрусили порохом, смердючим цигарковим попелом. Зціплюю зуби: пусте, це тимчасово. Лишень перебалакати з інфохоронним телепнем, забрати роздруківки — і тоді…
— Зависає, — скаржиться чоловічок.
— Зачекаю.
— Ви сідайте. Я можу кави зварити.
Мою мовчанку він приймає за згоду і встає з-за компа. Щось із його рухами не те, я довго не можу збагнути (він встигає насипати порошку і вибрати програму: огидно — ніби спостерігаєш за роботою столової дівки), що саме, — і лише коли клацає кавомашина, до мене доходить. Він не вповільнений і не прискорений, він такий, як і я. Він, дрібний інфохоронець, придаток до компа! Нічого спільного між нами бути не може; ці дві тези штурхаються, наїжджають одна на одну, пруться на конфлікт, не бажаючи вкладатись у свідомості. Ще й не гребує сам зварити кави, просто на робочому місці.
Щоправда, я ніколи його і не мав. Лише робочий час.
— Техніки не оновлюють роками, — бідкається він, виймаючи склянку, всю у брунатних патьоках. Ідеться, мабуть, таки про комп. — На задвірках весь час випускають нові версії, ми фізично не встигаємо. Незважаючи на тамтешнє тотальне хроносповільнення. В середньому, себто.
Майже всі його слова зрозумілі. Чому ж я не вловлюю сенсу? Кажуть, після раптового сповільнення щось таке діється з мозком; мабуть, це воно і є. Я не зобов’язаний точити з ним ляси. Забрати досьє і геть звідси.
— Можна було б мудріше розпоряджатися екводотаціями. Ось ваша кава. Цукор тут, якщо бажаєте.
Він тицяє мені до рук скляночку, що парує і смердить, наче всередину встромили цигарку. Останньої миті розтискаю пальці; коричнева бомбочка летить донизу, я занадто сповільнений, щоб її підхопити, та й, правду кажучи, не хочу. Течиво розхлюпується долі зіркою, заляпуючи охоронцеві черевики.
Стенаю плечима.
— Розсинхронізація, — киває він. — Буває. Я ще зварю.
— Не треба. Даруйте.
Мені й справді незручно перед ним. Дістаю ліквід, накриваю калюжу радіусом, намагаючись не зачепити заодно його шнурівок чи й самих черевиків. Нічого, у своїй справі я профі, навіть у чужому часі.
Він дивиться якось чудно. Зіниці нерухомі, погляд тупий, як у комунала.
— Ви… справді ліквідатор?
Взагалі-то на мені сірий комбінезон зі знаками розрізнення. А хто ж я ще — шпитальна дівка?
— Ліквідатор.
— Атож, звісно… Нічого. Я просто…
Шкодує, що бовкнув зайве, нарешті доходить до мене. Зізнатися, що я ні біса не второпав?.. не знаю, який бовдур на моєму місці зізнався би.
— О, здається, запрацювало. Зараз буде досьє. А як?..
Затнувся, недоказав. Ясна річ, хоче знати, як простий ліквідатор (а спершу сприйняв був мене за перебраного спецохоронця?) отримав таке завдання. Отже, цей віп таки справді чимось вирізняється. Тому я маю здохнути, але виконати те, чого від мене хочуть. А для початку правильно втямити. Грім навчав, що на серйозних спецзавданнях далеко не все найважливіше говорять уголос. Тим більше мобільником.
Маленький інфохоронець, зіщулившись, простягає стосик аркушів, теплих після принтера. Мовчить.
Запитую я:
— Чи знаєте ви, хто цей віп?
— Ні, — відповідає він. Швидше, ніж встиг би обміркувати запитання.
Я всміхаюся. Шкірюся на весь рот, дівки мені казали, що маю красиву усмішку. Притягальну. Осміх простакуватого телепня:
— Не заперечуєте, якщо я тут почитаю? А ви мені поясните, коли щось не зрозумію.
— На жаль, — голос у нього ледве чутний, але непохитний. — Це інфосхрон. Вам не можна тут перебувати після таймера. Перевірте, скільки вам лишилося.
Перевіряю. Дві хвилини.
Ще дві інфосхронних хвилини — і я знову почну прискорюватися, розганятися до спецохоронного режиму! Передчуття накриває з головою, змиваючи під три чорти всі розклади і стратегічні плани. Хробака-інфохоронця в його чистих черевиках з чистими шнурівками я аж розцілувати ладен, замість доколупуватись до нього.