Королеви не мають ніг

Щастя, яке так несподівано всміхнулося йому, сприяло й тут. Пилка страмбської вироби виявилася високої якості, та не менш якісними виявилися й грати, тож Петр три дні й три ночі ревно трудився, відкладаючи пилку тільки для короткого сну, поки перепиляв грати в шістьох місцях — двічі внизу, двічі ліворуч і двічі праворуч; і протягом цих трьох днів і трьох ночей ніхто не проявив до нього аніякісінького інтересу, хіба що вранці на початку десятої тюремник приносив йому глек води, миску овочевої юшки, шматок хліба і йшов геть, щоб знову з’явитись аж через добу. В панів від юстиції, очевидячки, були куди важливіші справи, ніж займатись невідомим крадієм акредитивів, а Петр використовував їхню зайнятість з вдячністю, скільки ставало сили і якнайкращим чином.

Третього дня, коли він вовтузився біля п’ятого і шостого перерізів, усі римські дзвони знову видзвонювали з раннього ранку аж до пізньої ночі, а в юшці, яку Петрові приніс тюремник, плавав шматок вареної яловичини; на Петрове запитання, з якого приводу такий щедрий частунок, той відповів, що сьогодні день народження Його святості. Увечері з веж замку Сан—Анджело гримнули постріли з мушкетів та аркебузів, що Петр розпізнав своїм натренованим слухом, і цей гуркіт, час від часу посилюваний похмурим бухканням важких ядер, був такий могутній, що мури вежі, в якій було ув’язнено Петра, відчутно тремтіли; мало того — десь біля брами святого Петра почали кидати ракети, і це так надихнуло римлян, що сичання каскадів іскор та золотого дощу над своїми головами вони супроводжували гучними вигуками «слава!».

А Петр, тим часом, пиляв і пиляв.

Уранці четвертого дня, коли довкола вже знову запанувала тиша, він закінчив сьомий переріз, цього разу ліворуч угорі, і йому залишилося перепиляти тільки в одному місці, праворуч угорі, другу вертикальну грату, яка досі була з’єднана з муруванням віконця. Не поспішаючи він міг би впоратись із цим до сутінків, щоб потім під покровом ночі, як каже поет, накивати п’ятами.

Але тут несподівано сталося нещастя, яке зруйнувало його ретельно продуманий план: коли сьомий переріз було закінчено і чудова страмбська пилка пройшла ним наскрізь, усі грати зненацька перехилилися й полетіли вниз, і за кілька секунд Петр почув, як вони з металевим брязкотом упали на брук біля підніжжя вежі. Петр переоцінив міцність їхньої опори — остання грата, переріз якої, він гадав, займе цілий день, поза його волею й без його допомоги вирвалася з муру, куди, як виявилось, була загнана не надто глибоко, — вивалилася із свого гнізда, і віконце враз стало незвично порожнє: невідомий ремісник, мабуть, полегшив собі працю тим, що не надто міцно, як можна було сподіватися, з’єднав грати з муром.

Отже, тепер не було вже іншої ради, ніж якомога швидше брати ноги на плечі й тікати, не гаяти ні секунди й накивати п’ятами, звіятись раніше, ніж сюди з’явиться тюремник, котрий, якщо він не сліпий, з першого ж погляду помітить, що віконце в темниці явно зазнало суттєвої зміни, й, виконуючи свій службовий обов’язок, зчинить галас. Петр в один мент прив’язав кінець мотузки до обрубка лівої вертикальної грати, котрий, як уже згадувалося, навмисне залишив у мурі, викинув назовні з віконця клубок мотузки, відтак просунув голову і, не вділивши ані найменшої уваги трагічній красі світанкового Рима, що розкинувся перед ним аж до неозорої далечі, швидко почав спускатися вниз, перебираючи руками й притримуючись при цьому ногами за вузли на мотузці. Кинувши побіжний погляд униз, Петр пересвідчився, що дальша втеча, якщо він торкнеться твердої землі, цілком можлива, бо вежа знаходилась у середині невеликого бастіону, оточеного захисним зубчастим муром, а цей мур був не дуже високий, до того ж нагорі на ньому була галерея, до якої для потреби захисників вели численні сходи і драбини.

Літописи тих часів розповідають, що такі й схожі на них утечі відбувалися дуже часто, але, як правило, закінчувалися тим, що мотузка обривалася і втікач ламав собі кістки; так, наприклад, відомий англійський алхімік, який служив у нашого імператора, двічі був заточений у фортецю й двічі спускався по мотузці з вікна, але в обох випадках мотузка переривалася і в обох випадках алхімік ламав собі ногу — спершу ліву, потім праву, а може, й навпаки; як відомо, Бенвенуто Челліні теж зламав собі ногу під час уже згадуваної вище втечі з замку Сан—Анджело. Ну, а мотузка, по якій спускався з вежі Петр Кукань із Кукані, не перервалася, хоч вона й була тонка, однак міцно сплетена з кінського волосу, а крім того, досить довга, отож Петр мав усі шанси щасливо дістатися вниз.

І все ж таки, досягши вже середини страшного муру, по якому він спускався, Петр скоріше інстинктом, аніж розумом відчув щось недобре: мотузка немовби якось ожила, ледь ослабла під його вагою, і Петра пойняло почуття непевності й смертельного жаху, і не без підстав, бо обрубок грати, до якого він прив’язав мотузку, був замурований у стіну так само недбало й неглибоко, як і інші кінці ґрат; через те він не витримав і вихилився зі свого гнізда, немов хворий зуб, якого фельдшер щипцями витягує з ясен. Те, що сталося по тому, було вже не сковзанням на руках, не спусканням згори вниз, а карколомним паданням, диявольським летом, при якому Петр тримався за мотузку вже не долонями і не ступнями, а тільки передпліччями й литками і мчав униз майже із швидкістю вільного падіння, болісно натикаючись на вузли мотузки; і це сповільнене вільне падіння перейшло в вільне падіння вже не сповільнене, коли обрубок грати зовсім вивалився із свого гнізда у віконці.