Глибинний шлях
- Автор: Трублаини Николай Петрович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Глибинний шлях». Краткое содержание книги:
Микола Петрович Трублаїні народився 1907 року на Вінниччині. Людина неспокійної вдачі, надзвичайно допитливий, жадібний до знань, він об’їздив майже весь Радянський Союз: побував іга Далекій Півночі і в Арктиці, на Далекому Сході і на Кавказі. Враження від численних мандрівок і лягли в основу його чудових творів. У 1935 р. вийшла його перша пригодницька повість “Лахтак”, а за нею - “Мандрівники”, “Шхуна “Колумб”, “Глибинний шлях” та ін.
З перших днів Великої Вітчизняної війни М. Трублаїні на фронті. 4 жовтня 1941 р. письменник загинув на бойовому посту.
Мабуть, так воно й було, хоча, під’їжджаючи сюди, я сподівався, що нас випровадять однією машиною.
Черговий по аеровокзалу, відрядивши той літак, зайнявся нами.
— Ваша машина готова, — сказав він. — Пілот Атабаєв жде на аеродромі. Бачите, он там.
Він показав на машину, що стояла за кілька сот метрів від інших літаків, які, мабуть не вміщуючись в ангарах, простяглися рядком на полі.
— На трасі польоту погода погана, — продовжував черговий. — Над Байкалом туман, а за Хабар-Дабанським хребтом шквалистий вітер. Може, відмовитеся від польоту?
— Ні в якому разі, — рішуче відповів я. — Он та ж машина полетіла.
— Я їх попереджав, але вони не послухались. Пілот не заперечував, і я випустив машину.
— А наш пілот заперечує?
— Навпаки… Це такий шибайголова…
— І прекрасно…
Томазян мовчав. Черговий повів нас до літака, але коли довелося лізти в кабіну, мій супутник раптом затримав мене і заявив:
— Ось що. Я бачу, що мені треба залишитися в Іркутську. Ви летіть самі. Стежте за всім, що робиться на шахті, охороняйте Ліду Шелемеху і тричі на день радируйте мені. Ось вам шифр для радіограм.
Томазян подав мені маленький блокнотик.
Признаюсь, заява слідчого здивувала мене. Невже він злякався туману і шквалистого вітру на трасі польоту? Вражений, я мовчав, не знаючи, що відповісти.
— До побачення, — по мовчанці сухо промовив я і, взявши блокнотик, скоренько поліз у кабіну.
Машина заворушилася, вітер ударив крізь відчинене віконце в обличчя. Хвилина, і ми піднялися в повітря.
Темна долина Ангари вказувала шлях до Байкалу. Назустріч мчало зоряне небо. Але скоро зорі почали наче оповиватися імлою. І раптом перед нами — чорна прірва. Літак з гуркотом вривається в неї, і цілковита темрява оточує нас.
Уперше в житті довелося мені відчути силу стихій повітряного океану. То був сліпий політ над озером і над горами. Не знаю, куди і як вів пілот машину, але я швидко втратив будь-яку змогу орієнтуватися. Пілотові допомагають численні прилади, а я був мов сліпий. Нічний туман огорнув усе навколо. Можливо, під нами шуміли хвилі Байкалу, але ми їх не чули. А може, ми вже пролітали над засніженими вершинами гір Хабар-Дабан. Скоро я відчув, що дихати важче, а в скронях наче застукали молотки. Тіло обважніло, охоплене втомою. Стало холодно. Довелося відкотити комір і, сховавши руки в рукава, зщулитися. Мабуть, пілот піднявся дуже високо, боячись налетіти в тумані на шпилі гір.
Раптом над нами знов замерехтіли тисячі далеких зір. Чорна прірва залишалася під нами, але коли б не полярний холод, я цілком заспокоївся, спостерігаючи небо до самого обрію. Та холод так діймав, що руки й ноги зовсім задубіли. Мені здавалося, що я замерзаю. Зібравшись з силами, я хотів відчинити двері до кабіни пілота й гукнути його, але це не так легко було зробити. Невистачало сили піднятися з крісла, щось наче прив’язало до нього і не пускало, незважаючи на всі зусилля. Якось вдалося спуститися на підлогу і проповзти один крок, що відділяв мене від дверцят до кабіни пілота. Ще треба було відчинити дверцята. Після невеликого напруження зробив і це. Атабаєв звернув на мене увагу і, мабуть, зрозумів, у чому справа, бо, випустивши з рук штурвал, скинув доху, що була на ньому поверх хутряного кОхМбінезона, і подав її мені.
Потім я відчув, як літак провалюється в темряву, мені стало легше дихати і вдалося натягти доху. Хутро швидко зігріло мене, стало легше ворушитися, і, хоч відчував себе немов побитим, все ж сів у крісло.
Через деякий час літак знов почав підійматися. Я догадався про це з того, що несподівано з’явилося зоряне небо. Знов ми летіли на зорі, а зовсім близько під нами біліли вкриті снігом вершини гір.
По той бік гір сходив місяць. При його тьмяному світлі над горами й дикою тайгою нас зустріли могутні подуви північно-східного вітру. Здалося, земля йде обертом і пілот виробляє неймовірні фігури вищого пілотажу. Але то він лише боровся з вітром і силою мотора та вправністю рук перемагав стихію.
ПОВІДЬ ПІД ЗЕМЛЕЮ
Удосвіта ми спустилися на аеродром дев’ятсот двадцять п’ятої шахти. Стартер, що зустрів нашу машину, привітався і спитав мене:
— Інженер Макаренко? Я здивувався.
— Ні, моє прізвище — Кайдаш. Хіба Макаренко і Кротов ще не прилетіли?
— А хто раніш вилетів з Іркутська?
— Вони.
— Так і нас повідомили… А яка погода на трасі? — спитав стартер Атабаєв, який виліз уже з кабіни.
— Погана, — відповів пілот і почав оглядати обрій.
В районі “дев’ятсот двадцять п’ятої” повівав невеликий вітер. Тому наприкінці польоту мені пощастило подрімати. Я почував себе свіжим. Та мене стривожила думка: