Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо

Розважаючи себе цими думками, я почав задумуватись і про ту небезпеку, якій підпадав на острові протягом стількох років, коли безтурботно походжав по своїх володіннях і часом, може, тільки через горбок, стовбур дерева, ніч або іншу якусь нагоду врятовувався від найгіршої смерті — смерті від людожерів, для яких я був такою ж самою дичиною, як для мене коза або черепаха. Вони вбили б і з'їли мене так само легко і так само не вважали б це за злочин, як я вбив би голуба або кулика. Я був би несправедливий до себе, коли б не сказав, що моє серце, на цю думку, наповнилось почуттям найглибшої вдячності моєму великому заступникові; з великою по «корою визнав я, що своєю безпечністю завдячую виключно його захистові, що без нього я неминуче потрапив би до рук безжальних дикунів.

Трохи згодом мої думки пішли іншим шляхом. Я замислився над людожерством, стараючись пояснити собі природу цього явища. Я запитував себе, як міг премудрий керівник усього світу припустити, щоб його створіння дійшли до такої нелюдяності, вірніше, до такого спотворення людської природи, багато гіршого від нелюдяності, бо треба бути гіршим за звірів, щоб пожирати подібних до себе. Але це були марні питання, на які я не міг тоді відповісти. І я почав питати себе, в якій частині світу живуть ці дикуни, як далеко від острова їхня земля, звідки вони припливають та які в них човни і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене.

Я ніколи не замислювався над тим, що робитиму, коли переправлюсь на суходіл, що станеться зо мною, коли дикуни піймають мене, і чи зможу я сподіватись на порятунок, якщо вони нападуть на мене. Я не запитував себе навіть про те, чи є в мене можливість добратись до суходолу непомітно для них. Не думав я і про те, як я буду харчуватись і куди мені прямувати, коли мені пощастить утекти від ворогів. Жодне з цих запитань не спадало мені на думку, так хотів я будь-що-будь добратись човном до суходолу. Моє тодішнє становище здавалось мені найзлиденнішим у світі, і гіршим за нього була хіба що смерть. Мені здавалось, що коли я пройду суходолом або пропливу човном вздовж берега, як в Африці, до якоїсь залюдненої країни, то, може, знайду допомогу, а може, зустріну християнський корабель, що забере мене. А в найгіршому разі я помру, і тоді скінчаться всі мої лиха. Певна річ, всі ці думки були виплодом збентеженого розуму і нетерплячої вдачі, доведеної до розпачу довгими стражданнями і розчаруваннями на рештках відвіданого мною корабля, де я був так близько від здійснення свого найглибшого бажання, тобто від можливості поговорити з ким-небудь та дізнатись, де я і яким способом можна вибратись звідси. Я був дуже схвильований цими думками. Весь спокій, що я мав, скоряючись провидінню, пропав без сліду. Мене захопив план подорожі на суходіл, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому.