Вибух [Збірник: «Сейф»; «Вибух»; «Вельветові джинси»]

— Так, чоловіка цінують.

— Головне, аби цінувала жінка.

— Не без того.

— Він проводжав вас до аеропорту?

Людмила Романівна подивилася на Дробаху, як на абсолютного невігласа.

— Чоловік опікується мною.

Дробаха подумав: либонь, набагато старший і бігає навшпиньки навколо своєї красуні.

— Скільки мали багажу? — запитав.

— Дві валізи.

— Ви самі складали речі?

Жінка зневажливо гмикнула.

— Юра не дозволяє мені займатися побутом, — одповіла з гідністю.

“Ну й ну, — подумав слідчий, — невже ця лялька навіть не спромоглася скласти свої речі?” Блиснув очима й уточнив:

— Летите до Одеси на відпочинок?

— Чоловік дістав путівку до санаторію.

— І ви дозволили чоловікові дібрати вам сукні?

— Я витягала із шафи, він складав.

— Невже він уміє це?

— Мій Юра все вміє. Але для чого вам мої валізи?

Дробаха проігнорував це запитання.

— Отже, — вів своє, — ваш чоловік сам складав до валізи речі? Без вашого втручання?

— Так.

— І сам здав їх в аеропорту?

— Він же чоловік!

— Ви завжди їздите на курорт одна? — втрутився Хаблак.

Людмила Романівна перевела на майора цікавий погляд. Губа в неї сіпнулася, видно, хотіла відповісти щось ущипливе, та стрималася.

Хаблак відчув, що припустився нетактовності, і пожартував:

— Залишати вдома такого керівного чоловіка самотнім небезпечно.

— Гадаєте?.. — посміхнулася легко, проте нараз шкіра на її чолі пішла зморшками, певно, іноді й сама думала так — спохмурніла, перевела погляд на Дробаху й повторила: — Вважаєте?.. Тому й розпитуєте про валізи? Кажіть прямо…

— Ну, що ви, просто мусимо уточнити деякі деталі…

Людмила Романівна сплела пальці, стиснула так, що суглоби побіліли, й нараз мовила твердо й переконано:

— Він завів собі коханку й вирішив позбутися мене. А я, як остання дурепа… Так, вертаюсь додому…

Дробаха вискочив з крісла як м’ячик, обійшов довкола столу й нахилився до жінки.

— Ви сприймаєте наші запитання надто серйозно, — спробував заспокоїти. — Просто ми розшукуємо деякі речі, стався нещасний випадок, от і опитуємо пасажирів.

— Так, нещасний випадок… — риси обличчя в Людмили Романівни розгладилися, вона одразу повірила Дробасі, звичайно, їй хотілося вірити йому, й Хаблак подумав, що перепади в настрої жінок рідко коли грунтуються на логіці й залежать переважно від емоцій. — Отже, випадок, а я наговорила на Юрка, сподіваюсь, ви не сприйняли мої слова за чисту монету?

— Звичайно, — заспокоїв Дробаха, — і не треба вам вертатися в Київ. То більше, — зиркнув на годинник, — що через кілька хвилин оголосять ваш рейс.

Коли Людмила Романівна пішла, Хаблак улаштувався на її стільці й витягнув записник.

— Четверо, — повідомив, у мене четверо таких, що потребують перевірки.