Останній шаман

— Слава Ісусу Христу, — привітався незвичним для себе чином Валерій Нечипоренко. Пані Мокош щось пробурмотіла, привітно кивнула і жестом вказала гостеві на м’яку софу під стіною. Гість сів.

— Ви до отця Валентина? — спитала сестра священика.

— Ні… е-е-е… я до вас, — зніяковіло відповів Валерій Нечипоренко і подумав, що йому, офіцеру, не до лиця така сором’язливість. Пані Мокош знову загадково всміхнулася й сіла до столу, застеленого до самої підлоги жовтою важкою скатертиною.

— В якій же справі? — весело поцікавилась вона.

Валерій Нечипоренко, геть зніяковівши, довго добирав слова і сопів, як першокласник перед учителькою. Нарешті він здобувся на слово.

— Мені… вас… рекомендували…

— Так-так, — заохотила його пані Мокош, вкладаючи гарні руки з яскравим манікюром на стіл.

— Тут така ситуація… — продовжував белькотіти гість і не знав, чого, власне, він сюди припхався і як тепер викручуватися з двозначної ситуації. Тим паче, що він от-от розголосить службову таємницю…

— Я вас слухаю, — лагідно мовила сестра священика і сором’язливо підправила комір рожевого светра, та в чорних очах її грали шалені іскорки.

— Якби ви згодилися допомогти…

Пані Мокош вирішила прийти гостеві на допомогу:

— Та ви не нервуйтесь, — і тим остаточно добила його: Валерій Нечипоренко замовкнув всерйоз і надовго.

Сестра священика ледь помітно похитала головою, підвелася з крісла й пройшла до сусідньої кімнати. За мить вона повернулася.

— Ви пригощайтеся, — сказала вона і простягнула гостю велику таріль, повну свіжих персиків. Валерій Нечипоренко, звиклий до суворих службових буднів, тільки рота розтулив на таку розкіш у квітні місяці. Персики пахли запаморочливо й були шорсткими на дотик. — То що за проблема? — спитала пані Мокош і всілася до столу.

Міліціянт, тримаючи в руках персик і не наважуючись відкусити, нарешті спромігся з п’ятого на десяте розповісти, яка справа привела його на околицю містечка Рябокінь.

— Ну, і вони втекли, — закінчив він свою розповідь. — Розумієте, жодних слідів: скло ціле, ґрати цілі, охорона божиться, що дверей не відчиняла… Словом, темна історія. Хтось же мав їх випустити? Я шукаю зрадника.

— Нетрадиційними, так би мовити, методами… — промовила сестра священика, тамуючи іронічний усміх, а тоді підняла край скатертини і з шухлядки в столі витягла колоду новесеньких карт.

Карти впали на стіл, і Валерій Нечипоренко побачив нижника[5] у козацькому жупані й з оселедцем на голові, кралю[6] у віночку, іншу кралю, запнуту до брів білою хусткою. «Ну, в такій хаті і карти мають бути незвичайні», — подумав він і озирнувся на Божу Матір, яка позирала на нього тепло з кутка кімнати. В погляді Божої Матері не було осуду, тільки якась загадка.