Ключі від ліфта
- Автор: Иванцова Людмила Петровна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-14-2861-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Ключі від ліфта». Краткое содержание книги:
Дівчина ледь не кинулася до неї, набрала в груди повітря, щоб гукнути, що ось вона, ось тут, та сама Олька… Але… Але що вона скаже після того? Що робити далі? І чи розповіси їй у двох словах своє життя за останні п’ять років, коли вони не бачилися? Та й чоловік, дитина… Оля посміхнулася: «Ну, хоч у кого склалося!» Якісь думки та душевні порухи вирували в ній кілька секунд, аж раптом з іншого боку вулиці закричав і замахав рукою Льовушка:
– Олю! Олю, йди до нас, дивись, що тут робиться!
Оля ще раз глянула вже у спину Роксані й пішла бруківкою, ступала з камінчика на камінчик, долаючи потік людей та речей, щоб доплисти до іншого берега.
47
Під вечір Льовушка з Олею пакували, що залишилося непроданим. Власне, розкупили всі картини, крім однієї Лізиної та трьох Левових. А ще чомусь залишився без господаря плетений з лози кошик, невеличкий, швидше декоративний, ніж ужитковий. Ігор чекав з машиною внизу на Подолі. Вони з Христиною знову зібралися кудись завіятися, і, відбувши основну частину акції, Ігор утік прийняти душ та перевдягнутися до інших пригод.
Як виявилося, дівчина вже сиділа з Ігорем у машині й з цікавістю поглядала звідти на втомлених та щасливих прибульців з Андріївського. З не меншим інтересом Оля зиркнула і на гламурну білявку в автівці.
– Чуєш, Льовко, ти той… Може, я тобі завтра завезу все це в майстерню? Чи дай ключа, я ввечері сам закину. Бо у нас іще плани…
– Ну, як хочеш. Але ж там і Лізина картина.
– А я її можу забрати сама, довезу маршруткою, не проблема, ви і так стільки для нас зробили, – втрутилася Оля.
Вона витягла обрамлену акварель зі стосу картин і сама замилувалася нею, навіть трохи задоволена, що картина знову повертається додому.
– А можна глянути? – спитала Христина крізь приспущене вікно.
– Звісно, – відповіла Оля і повернула картину до дівчини.
Білявка мовчала. Здивовано підняла брови, нахиливши голову набік.
– Подобається? – спитав Ігор, знову відчувши те саме хвилювання. – Може, подарувати тобі?
– Ні! – раптом тріпнула головою Христина. – Подобається, але провокує якісь тривожні відчуття, не хочу її тримати вдома. Давайте я краще просто подарую якісь гроші на лікування вашої дівчинки? – звернулась вона до Олі.
Оля, знову зрадівши, що картина таки їде додому, знизала плечима:
– Та ми ж не жебракуємо…
– А ми дівчині продамо кошика! – раптом, сміючись, утрутився Льовушка, чим миттю розрядив ситуацію.
– Ага, ми з ним тепер ходитимемо по ресторанах і складатимемо у нього те, що не подужаємо з’їсти! – зареготав Ігор, і всі також засміялися.
Обмінявши кошик на купюру, яка так само пішла в глечик, уже добряче повний грошей, Льовушка впхав на заднє сидіння свої картини і махнув рукою товаришу:
– Гуляйте! Дякую тобі, Ігорьохо!
– Та я що… Я ж боржник… – Тут він зиркнув на Христину, кашлянув і завів двигун.
Льовушка все поривався йти додому відпочивати, але Оля наполегливо запрошувала його до себе – Ліза ж бо приготувала вечерю, і Яся все питає, коли прийде Лев… Та й гроші треба порахувати разом у спокійній обстановці…
Вони стояли перед під’їздом, як раптом біля сусіднього загальмувала іномарка і за мить з неї вийшов огрядний сивий чоловік, пікнув сигналізацією і рушив до дверей. Оля глянула на нього, заплющила очі та рвучко опустила голову, а потім і сама відвернулася, притискаючи до грудей Лізину картину.
– Що ти? Що трапилося? – стривожився Льовушка, зазираючи їй в обличчя – дівчину трусило, мов у лихоманці.
Льовушка погладив вільною рукою її по спині, по голові – Оля не рухалася, лишень підняла плечі й втягла голову, по-їжаковому згорнувшись і настовбурчивши невидимі голки.
Коли гупнули броньовані двері сусіднього під’їзду, Оля повільно видихнула, опустила плечі, відкрила очі, глибоко вдихнула і промовила:
– Будь ласка! Ходімо до нас на вечерю…
Льовушка кивнув, а потім обійняв її вільною рукою і поцілував у губи.
Уже лягаючи спати, переповнена враженнями з Андріївського, Оля не могла забути і ту постать, що вже понад три роки виринала в нічних кошмарах поруч із іншими, викарбуваними в її пошрамованій душі, а сьогодні матеріалізувалася несподіваним сусідством. Дівчина боса пішла до кімнати, де спали Ліза з Ясею, побачила, що подруга лежить при світлі нічника з розплющеними очима, і тихенько спитала:
– Лізо, я не хотіла чіпати цієї теми, але… Я сьогодні ввечері бачила Сержа. Думаю, нам треба звідси з’їжджати. Одразу після Одеси. Бо я за себе не ручаюся. Та й він нас може упізнати… І ще – скажи, а звідки в тебе такі зв’язки в міліції, щоб на нього натиснути? Я чогось не знаю?