Смерть — діло самотнє
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Радянська Україна
- Переводчик: Володимир Іванович Митрофанов
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Смерть — діло самотнє». Краткое содержание книги:
— Не можу.
— Чому це?
— Я не вмію водити машину, — відповів я.
— Що?!
— Так досі й не навчився. Та й потреби не було. — Язик у мене насилу ворушився, наче був свинцевий. — Коли це письменник міг дозволити собі мати машину?
— О боже… — Констанс ледь спромоглася звестись, немов людина з тяжкого похмілля. Тоді, спотикаючись, як сліпа, поволі обійшла машину й махнула мені рукою.
— Посуньтеся.
Вона сяк-так зрушила машину з місця. Цього разу ми повзли зі швидкістю десяти миль на годину, так ніби стояв густий туман і вже за два-три кроки попереду нічого не було видно.
Заїхали ми не далеко — тільки до готелю «Амбассадор». Констанс повернула туди й загальмувала саме в ту мить, коли з ресторану виходила остання суботня нічна компанія, в карнавальних шапочках і з повітряними кульками в руках. Над нами згасали світні літери реклами. Я побачив кількох музикантів, що поспішали додому зі своїми інструментами.
Констанс там усі знали. За кілька хвилин ми записались у книзі й дістали ключа від бунгало в готельному саду. Ніяких речей у нас не було, та цього ніхто наче й не помітив. Хлопець-посильний, що повів нас до нашого пристановища, дивився на Констанс так, немов ладен був понести її на руках. Коли ми ввійшли до кімнати, Констанс запитала його:
— Півсотні доларів вистачить, щоб роздобути ключа й відімкнути нам плавальний басейн?
— Знайти ключа не так просто, — відказав хлопчина. — Але плавати о цій годині ночі…
— Саме моя година, — мовила Констанс.
Через п'ять хвилин над басейном засвітилися лампочки, і я сидів на бортику й спостерігав, як Констанс двадцять разів пропливає туди-назад, час від часу пірнаючи й линучи під водою від краю до краю басейну.
Коли хвилин через десять вона вийшла з води, засапана й розшаріла, я загорнув її у великий рушник і легенько обняв за плечі.
— Коли вже ви заплачете? — спитав нарешті.
— Дурнику, — відказала вона, — а що ж я оце робила? Як немає напохваті океану, то й басейн згодиться. А як і басейну нема, пустіть душ. І плачте собі, голосіть, ридайте скільки завгодно, нікого ви не потурбуєте й ніхто вас не почує. Думали коли-небудь про таке?
— Ні, ніколи, — з благоговійним трепетом відповів я.
О четвертій ранку Констанс, відчинивши двері ванної в нашому бунгало, побачила, що я стою й безтямно дивлюся на душ.
— Давайте, — мовила вона лагідно. — Ну ж бо. Спробуйте.
Я став під душ і на повну потужність пустив воду.
Об одинадцятій ранку ми проїхали через Венецію, поглянули на канали, затягнуті слизькою зеленою плівкою, поминули напівзруйнований поміст, побачили чайок, що ширяли в тумані, крізь який не пробивалось ані промінчика сонця, і хвилі прибою, такого млявого, що його ледь було чути, наче звук загорнених у чорну матерію жалобних барабанів.
— Гори воно все вогнем, — сказала Констанс. — Підкиньте п'ятака. Орел — їдемо на північ, до Санта-Барбари. Решка — на південь, до Тіхуани.
— Нема в мене п'ятака, — озвавсь я.
— О господи… — Констанс пошукала в сумочці, дістала двадцятип'ятицентовика й підкинула його в повітря. — Решка!
Над полудень ми вже домчали до Лагуни, але аж ніяк не з ласки дорожньої поліції — вона просто прогавила нас.
Ми сиділи у відкритому кафе на скелі, що височіла над пляжем готелю «Віктор Гюго», й потягували подвійні мартіні.
— Ви бачили колись «Уперед, мандрівцю»?
— Разів десять, — відповів я.
— Оце ж тут сиділи й снідали закохані Бетт Дейвіс і Пол Генрід у перших кадрах фільму. Тоді, на початку сорокових, сюди часто виїздили на натурні зйомки. Ви сидите в тому самому кріслі, в якому спочивала Генрідова гепа.
О третій ми проїхали Сан-Дієго, а рівно о четвертій спинилися перед ареною бою биків у Тіхуані.
— Витримаєте це видовище? — спитала Констанс.
— Спробую, — відказав я.
Ми додивилися до кінця три бої, вийшли в сонячне надвечір'я, випили ще по мартіні й з'їли добру мексіканську вечерю, а тоді поїхали назад, на північ, завернули на острів до готелю «Коронадо» й спостерігали там захід сонця. Сиділи не розмовляючи й дивились, як сонце котиться до обрію і старовинні вікторіанські вежки та свіжопофарбовані білі стіни готелю беруться рожевою барвою.
Дорогою додому ми спинились у Дельмарі й мовчки, час від часу беручись за руки, скупалися в хвилях прибою.
Опівночі машина спинилась перед африканським маєтком Крамлі.
— Одружуйтеся зі мною, — сказала Констанс.
— У наступному житті, — відказав я.
— Еге ж. І то добре. Бувайте.