Схід

Потім починається справжнє місто. Потяг повзе високим насипом, а внизу видно камениці, схожі на руїни. Обдерті зі шкіри штукатурки, з червоними ранами голих мурів. Вулиці порожні. У брамах стоять бліді хлопці і бліді дівчата. Жінок не видно. Хтось чекає, поки всі вимруть, отруяться алкоголем або втечуть. Тоді приїдуть бульдозери, екскаватори, самоскиди та крани і завантажать у контейнери будинки, вулиці і квартали, щоб вивезти їх кудись за місто. Адже цей берег ріки, східний, теж не хоче бути гіршим і колись поставить свої лібескінди. На останках люмпен-пролетаріату. По двадцять тисяч за метр квадратний. Там, де гралися бліді діти. Там, де було «Теско», яке тепер схоже на прибульця з космосу, — таке воно гладке, впорядковане і чисте в цьому краєвиді холодних попелищ. Поставить спайри, щоб тільки сподобатися і щоб обернутися спиною до минулого, яке цілими днями вистоює у брамах.

Так, пам’ятаю, того дня я їхав на летовище, аби полетіти до Пекіна. Наступного дня мав початися чемпіонат. Міжнародний люд вже збирався на вокзалах. Я мав летіти до Пекіна, а був занурений у минуле. Виїжджав не з Варшави, а бозна-звідки. З глибин власної пам’яті, з глибин пам’яті двох старих людей. Я виїжджав з глибочіні того літнього дня, коли, нишпорячи у шухлядах вуйка, наткнувся на партійний квиток. Було цілком тихо. Десь у глибині дому цокав годинник. Я мав одинадцять або дванадцять років. Відкривав і закривав червону книжечку в палітурці, з фотографією вуйка всередині. Не знав, що подумати. Партія була чимось далеким, невідомим і трохи небезпечним. І смертельно нудним, коли бачив на чорно-білому екрані всіх тих товстих старців. Вони були мертвими у своїх неоковирних костюмах. Натомість вуйко був як живе срібло. Його дрібна постать перебувала у безперервному русі. Він говорив цікаві і смішні речі. Коли я, тринадцятирічний, прийшов вночі із села зовсім п’яний, він лиш сказав, щоб мною заопікувалися. І це була та партія, яка наповнювала нудьгою телевізор і друкувала чорно-білу «Трибуну люду», яку купували лише з необхідності, коли бракувало «Експресу вечірнього»? Та сама? Та вуйко не втратив поваги в моїх очах. Він тільки став таємничішим. Жив ніби паралельно. Обманював отих, а для нас мав усміхнене, людське лице. Так я собі це уявляв. Життя таємне і реальне ніяк не перетиналися. Коли вуйко був у партії? Вночі? Коли нікого не було вдома? Коли ніхто не бачив? Коли часом кудись виходив на цілий день? Таємниця залишалася нерозгаданою і є нерозгаданою досі. Їду S3 до Пекіна і згадую ті дні, коли виявилося, що партійний квиток може лежати серед гумок до пляшечок, старих ліхтариків і бляшаних наконечників для виготовлення ковбаси. Повертаюся до тих днів, їдучи до Пекіна в пошуку бозна-чого. Напевно, аби щось собі з’ясувати, щось ще більше згадати. Будь-яка причина годиться, щоб поїхати тихим і швидким S3 у Китай. Найкраще — не сходячи, без всіх цих пересадок, контролю і штампів. Аби переконатися, що це все має якийсь сенс від перших днів до сьогодні.