Шляхи свободи. Відстрочення

— О-о-ох, як я кохаю тебе! — хрипко стогнала Зезета. — Ох! Ох! Ох! О-о-ох, о-о-ой!

Настала тиша. Він давив на неї всім своїм кремезним тілом, прегарний янгол із чорною чуприною й гіркими вустами. Вона була розчавлена, упорана. Філіп хутко підвівся й сів, обличчя його перекосилося, серце ревниво защеміло. Проте йому дуже припала до душі Зезета.

— О-о-ох!

Він зітхнув: це був остатній, завершальний стогін; вони скінчили. За мить він почув м'які кроки: хтось босоніж ішов кахляною підлогою, ось заспівав кран, мов пташка на гілці, а потім водяні рури затряслися в жахливому бурчанні. Зезета повернулася до Моріса, свіжа, з холодними ногами; зарипіло ліжко, вона вклалася біля нього, вдихаючи терпкий дух його поту.

— Якщо тебе заб'ють, то мені хіба з мосту та в воду.

— Не кажи так.

— Мені залишиться лише руки на себе накласти, Момо.

— Ну й дурна. Ти гарно збудована, працьовита, полюбляєш попоїсти і покохатися всмак, тож глянь, скільки ти втрачаєш.

— Кохатись я полюбляю з тобою. З тобою! — пристрасно відказала Зезета. — Ну, та тобі начхати на це, йдеш на війну й радієш.