Пісня Соломона

Розділ IX

Амануенсіс. Ось таке слово вона вибрала, а що походило з дев’ятнадцятого століття, то її мама не мала нічого проти такого вибору й тішилася зі збаранілих поглядів своїх гостей-жінок, сказавши їм, яку посаду довірила доньці поетеса — лауреат державної премії. «Вона працює як амануенсіс у Майкл Мері Ґрем». Чудернацьке латинське слово (означало воно «особистий секретар», «писець») давало враження, що ця робота складна, відповідальна та цілком пасує доччиній освіті. Зрештою, від Корінтіанс і не вимагалося, щоб вона працювала. І ці гості, вражені вже самим іменем Майкл Мері Ґрем, не сміли розпитувати про подробиці. Силкувалися запам’ятати, як звучить це слово, і ніяк не могли знайти його у словниках.

То була звичайнісінька брехня. Брехливим було б навіть простіше слово — «секретарка». Однак довірлива Рут повторяла цю брехню, вважаючи її правдою. Не знала й ніколи не дізналася, що Корінтіанс була в міс Ґрем служницею.

Не вміючи нічого іншого, крім як виготовлення червоних оксамитних троянди, Корінтіанс зазнала чимало прикрого, коли шукала роботи, відповідної до своєї освіти. Три роки вона провела в американському коледжі, перший курс закінчила у Франції. Їй, внучці знаного лікаря Фостера, годилося б досягти чогось елегантнішого, ніж два робочі халати, що висіли на дверях підвалу в домі міс Ґрем. І досі Корінтіанс не вірилося, що ці чесноти нічого не варті. Колись були сподівання, що вони з Ліною вдало вийдуть заміж. Особливі надії покладалися на молодшу сестру, адже ж студіювала в коледжі. У вищій школі її навчили, як бути освіченою матір’ю і дружиною, здатною внести свій вклад у цивілізацію чи, як на Корінтіанс, — цивілізування свого безпосереднього оточення. А якби не вдалося стати дружиною й матір’ю, то були ще альтернативні ролі — вчительки, бібліотекарки... Одне слово, когось інтелігентного й натхненного. Ні одна з цих ролей їй не випала сама собою, Корінтіанс просто чекала своєї нагоди. Шляхетна, майже світлошкіра, вона вважала, — а мама була цього певна, — що ощасливить своєю особою якогось порядного освіченого негра. Тож були відпочинкові тури й вік-енди в інших містах, були також відвідини й чаювання вдома, на які приходили ось такі люди. Перший із темношкірих лікарів, що переїхав сюди у сорокових роках, коли Корінтіанс скінчила науку, мав сина, молодшого від неї на п’ять літ. Другий, дантист, мав двох малолітніх донечок. Третім був дуже старий медик (ще й п’яниця, як подейкували), а його два сини вже одружилися. Були ще вчителі, два правники, один власник похоронного бюро... А коли кілька разів траплялися підхожі кавалери, їхній вибір падав не на Корінтіанс. Доволі гарненька, доволі приваблива, її тато мав гроші, на які в разі потреби можна було розраховувати, але цій дівчині бракувало енергійности. Ці парубки хотіли жінок, які вміють управлятися з усім, які призвичаїлися до вигідного міщанського життя не аж так дуже, щоби втратити честолюбство, завзятість і заповзятливість. Хотіли жінок, яким подобається пнутися вгору, досягати мети і забезпечувати все, чого досяглося. Хотіли жінок, які жертвують собою й цінують тяжку працю та самопожертву їхніх чоловіків. Ну а Корінтіанс була трохи понад міру елегантна, панська. Коледж у Брин-Морі 1940 року. Франція 1939 року. Це трохи забагато. Школи у Фіску, Гаверді, Талледідзі, Туґалу — ось ловецькі угіддя цих парубків. Жінка, що вміє балакати по-французькому та ще й подорожувала на лайнері «Квін Мері», навряд чи належно поводитиметься з чоловіковими пацієнтами чи клієнтами. А якщо чоловік учителює, то нащо йому жінка, освіченіша за нього?