Вибрані твори

[Київ], 15. І. 1942

Шановний і Дорогий Пане Олег!

Нарешті маю оказію написати Вам листа, який передав би хоч трохи настрій Києва, у якому ми з Вами так радісно починали працювати перед неповними 3-ма місяцями... Навіть тяжко собі уявити, що з того часу не минуло ще трьох місяців і все вивернулось на другий бік, а люди також на другий бік вивернули своє відношення до нас.

Багато з тих, що просто адорували нас у ті, не дуже віддалені, часи, коли ми ще були «знатними іностранца-ми», не вітаються при зустрічі або говорять, що вони таки з нами; а другі, які були менш настирливими приятелями, оточують власне тепер нас особливою пошаною і підтримкою. Якби тепер все змінилось знов — о, як би легко можна було зібрати собі відповідних людей!

Про події і настрої в редакції Ви будете мати докладні відомості від п. М. і Гайовича. Отже, про це не буду писати. Але дивна річ, всі ці події наразі не торкнулися Спілки. Перші ж збори по «зміні» пройшли у винятково прихильній атмосфері, і одну людину, яка вилізла з закидами Управі (щодо напрямку), решта членів абсолютно закричала, а було всіх тих членів понад 40 душ.

Після тих зборів все іде нормальним шляхом. Маємо вже їдальню, умеблювання. До нашої Спілки приєдналися вже фільмовці, як підсекція, з Н. на чолі. Літературний клуб, який провадить Муз., розпочав свою діяльність, отже, все іде по-людськи і оскільки справа завалиться, то завинять в цьому «не так тії вороги, як добрії люди», передусім мій заступник, який думає скорше, як новий редактор «Слова», аніж як ми. Прикро це скон-статувати, але, на жаль, це так. Любов до Толстого і Пушкіна сидить у ньому далеко глибше, як любов до своєї Батьківщини.

Те, що ми не хилимо голови перед цими його богами, змушує його апробувати нову політику супроти нас.

Зате мої співробітники з «Літаврів» — незмінні, як і багато інших. Я... засипає мене тепер дуже добрими віршами з присвятами і без присвят мені, але віршами наскрізь «нашими».

Багато членів не хоче тепер друкуватися тут, у «Новому Слові». Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер у Празі, коли б я передавала звідси матеріал!

Новий Рік зустріли ми гучно в окремій кімнаті ресторації «Київ». Але мені було страшно сумно, що цей вимріяний Новий Рік у Києві, та ще й у «Києві», був без Вас і навіть без другого «великого Олега». Ми ж стільки говорили про нього! Ми чекали на нього стільки літ! А все ж було багато тостів, багато віри в майбутнє і багато крику і танцю з приступкою — галасливого Ш.

І ось пройшов цей Новий Рік у Києві. Вітри віють безперестанку. Мороз такий, що всі ми ходимо, як святі Миколи або снігові баби: волосся, вії, комір пальта, все робиться за хвилину білим! Замерзає вода у водопроводі, зі світлом і теплом все роблять експерименти: то включають, то виключають. Одним словом, є рішуче всі ті родзинки, які ми уявляли собі в зимовому житті в цьогорічному Києві. Пальта у нас всіх неймовірно легкі, а Ірлявський ходить у літньому. Коли ми йшли вчора ввечері коло засніженого університету, самі білі й замерзлі так, що устами не можна було поворухнути, з холодного мешкання Спілки до холодного дому, я собі яскраво усвідомила, що та мить і для мене, і для Ірлявського, і для... буде пам’ятатися, як символ того «найгіршого» в Києві, тим більше, що перед тим ми мали ще відповідну розмову з нашим заступником і бачили, як з його привітного обличчя «рубахи-парня» вилазить ворог. Одним словом: «Сніг і вітри над моєю вітчизною».