Київ — New York

Я дуже швидко забула про раптову появу Вікі. Хоча після того випадку бачила її ще раз. Це сталося на дні народження Джастінового друга. Компанія зібралася молода й добре мені знайома. Ми часто гуляли разом, тому я почувалася цілком у своїй стихії. Поки не з’явилася вона. Вікі всміхалася, обмінюючись рукостисканнями або ж усмішкою з усіма, хто траплявся на її шляху. І, схоже, її були раді бачити.

У мерехтінні неонових ламп нічного клубу шкіра Вікі здавалася бездоганною. Шоколадне плаття вигідно підкреслювало колір її очей. Цілий вечір вона танцювала з молодим чоловіком у смугастій кофті, який дивився на неї закоханими очима. Іноді вона зиркала в наш бік, наче ненароком, — і одразу ховала погляд за густою смугою штучних вій. Я вдивлялася в обличчя Джастіна, намагаючись вловити бодай натяк на ревнощі в напружених вилицях або зведених на переніссі бровах, але він, здавалося, був зовсім байдужий і навіть не помічав її поглядів. Коли всі вже встигли неабияк випити та втомитися від нескінченних танців, Джастін вирішив зіграти партію у більярд, і, на мій подив, скориставшись тим, що ми не разом, Вікі підійшла саме до мене, широко всміхаючись.

— Привіт, Алісо!

— Вітаю. — Я дивилася вбік.

— Як справи? — Вона ж, навпаки, намагалася зустрітися зі мною поглядом.

— Не розумію, навіщо ти питаєш мене про це! — Мені насилу вдавалося перекрикувати музику.

— Хотіла перепросити.

Я не вірила Вікі, але не сказала про це вголос. Просто стояла й мовчала. Вона вела далі:

— Я не знала, що бувають такі почуття. Ну, коли інша людина може раптом стати більшою частиною тебе. І навіть слабка спроба змінити це завдає болю вам обом.

— Бувають, — кивнула я.

Хлопець у смугастій кофті підійшов до нас і обняв Вікі за талію.

— Ледь не втратив тебе!

— Познайомся, Алісо, це Том. — Голос Вікі миттєво набув поблажливого відтінку. — Ми танцюємо в одній трупі. А це Аліса. — Вікі повернулася до Тома. — Художниця з України. Пише дивовижні картини. Я рада, що знайома з нею, вона мене справді багато чого навчила.

Том потиснув мені руку й на прохання Вікі вирушив за віскі.

— Цікаво, як саме мені вдалося навчити тебе чогось?

— Тоді, у школі, я відчула ваш біль. Один на двох. Він був страшенний.

— Він закоханий у тебе, — провела я поглядом бойфренда Вікі, змінивши тему розмови.

— Знаю. І мені б дуже хотілося відповісти йому взаємністю. Цілком імовірно, це трапиться. Колись, — стенула Вікі плечима. — Можна я тебе обійму?

Не чекаючи моєї відповіді, вона на мить притулилася до мене, прошепотівши: «Не проґав свого щастя». І поспішила геть.

Іноді по вихідних ми їздили в Айсбері-парк провідати містера Діккенса. І коли він знов і знову розповідав нам подробиці стосунків із Марі, я чітко усвідомлювала, що остаточно повірила в любов. Але тепер додавалося відчуття того, що Олег міг усе зруйнувати, будь-якої миті прискоривши сумний фінал.