Чарівниця з острова Гроз

Всі погляди були спрямовані на Маріку. Мов королева зі скіпетром і державою, вона в одній руці тримала посох із набалдашником зі слонової кістки, а в другій — кришталеву кулю.

— Ну от і все! Острів звільнився від прокляття. Тепер усе має бути інакше, — сказала дівчина.

Чародії мовчали, заглиблені у свої думи. Кожен із них знав, що інакше — ще не значить краще. Сталося те, чого вони побоювалися. Посох опинився в руках у нетямущої дитини. Ще гірше, дівчина знала про свою могутність. Навіть у зрілому віці не кожний витримає випробування владою. А для молодості це згубним є вдвічі. Уже зараз дівчина розпоряджалася так, буцім усе життя тільки те й робила, що командувала сивочолими мужами. Чи прислухатиметься вона до їхніх порад?

Маріка не помічала настороженості магів і з натхненням вела далі:

— Треба привезти на острів дітей. На землі багато нещасних сиріт. Нехай вони знайдуть тут дім і сім'ю.

Чародії перезирнулись, і Гурій обережно мовив:

— Чи розумно відкривати острів для людей?

— Звичайно! Адже нині тут живуть самі старі,— сказала дівчина.

Ніхто з магів не виявив ані найменшого бажання підтримати починання юної чародійки. Обтяжливе мовчання тривало.

— А що, непогана думка. Я можу привезти дітей, — раптом сказав Зосим.

— Ти з глузду з'їхав! — цитьнув на нього Авдій.

— Навпаки, — заступилася за повелителя доріг Маріка. — Далі так продовжуватися не може. Скоро на острові нікого не залишиться! Місця тут на всіх вистачить. До того ж зробите добру справу.

Після деякої паузи Ксанф замислено мовив:

— До чого затівати переміни? Ніколи не знаєш, на користь вони чи на шкоду.

— Ти відмовляєшся мені допомагати?

У голосі дівчини зазвучала недитяча жорсткість. Маг знітився. Пряме запитання вимагало прямої відповіді, та Ксанф лишився вірним собі й ухильно мовив:

— Чого ж? Я готовий. Але… обміркувати ніколи не завадить.

— Божевільна вигадка, — невдоволено пропихкав Саватій. Його громіздке тіло у праведному обуренні загойдалося під просторим балахоном.

— Чому ж? — запитала Маріка, дивлячись йому просто у вічі.

Маг зам'явся, зіщулився і сумирно мовив:

— Я домосід і не можу носитися за дітьми по світу.

— Зате ти можеш подбати про тих, хто прибуває на острів. Багато хто з них потребує ласки та піклування.

Заперечити на це було нічого.

— Що ж, хай і так, — нерішуче кивнув Саватій.

— Сподіваюся, ви розумієте, що робите? — похмуро пробурчав Проктор.

— А хіба ти не з нами?

Під поглядом юної чародійки старий маг відчув себе незатишно і швидко запевнив:

— Я як усі.

— Я також! — квапливо зголосився в помічники Гурій, побоюючись, що всі важливі пости розберуть без нього.

— Якщо так, то й ми не проти, — перезирнувшись, погодилися Весігон і Братир.

Авдій, насупившись, стояв осторонь і з досадою дивився, як швидко побратими пішли на поводі в шмаркатого дівчиська. Якщо вже зараз вони спасували й не можуть дати їй відсіч, що буде потім? Не мине й місяця, як вона звикне до того, що всі скоряються її першому слову. І тоді чекай біди, та буде пізно.

Раптом Маріка звернулася до нього:

— Авдію, здається, ти був правою рукою Верховного Чародія і в усьому допомагав йому?

— Так, я робив те, що вважав за потрібне. Мені немає в чому попрікати себе й нічого соромитися, — відповів маг, не приховуючи неприязні.

— Ніхто й не попрікає тебе. Просто я подумала, що ти краще за інших умієш управляти островом. Прийми посох влади доти, поки доля вкаже на нового Верховного Чародія.

У залі рад повисла напружена тиша. Всі уперлись очима в дівчину не в змозі повірити в її слова. Нарешті Авдій заговорив.

— Ти передаєш посох мені?! — здивувався він.

— Так. А кому ж іще? — запитала Маріка, ніби йшлося про щось буденне.

— Хіба ти сама не хочеш стать на чолі острова? — знітившись, мовив Авдій.

— Що ти! Який із мене правитель? Сміх, та й годі! Я ж у цьому нічого не тямлю, — дзвінко розсміялася Маріка.