Стрімголов. Історія одного життя
- Автор: Сакс Оливер
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: НАШ ФОРМАТ
- ISBN: 978-617-7279-54-8
- Переводчик: Елена Ломакина
- Жанр: Психология
Электронная книга - «Стрімголов. Історія одного життя». Краткое содержание книги:
На початку 1972 року Вістен вирішив полишити Америку, щоб провести решту життя в Англії та Австрії. Початок тієї зими став для нього особливо важким, хвороба змішалася з усвідомленням своєї відокремленості та складними, суперечливими почуттями, збуреними рішенням полишити Америку, де він так довго прожив, і яку так сильно полюбив.
Уперше він по-справжньому відволікся від цих почуттів у день свого народження, 21 лютого. Оден завжди полюбляв різноманітні святкування та дні народження, а цей був особливо важливим і зворушливим. Йому виповнювалося шістдесят п’ять, це мав бути його останній день народження в Америці, і видавці влаштували для нього вечірку, де він перебував у дивовижному оточенні друзів, старих і нових (пам’ятаю, що поруч із ним сиділа Ганна Арендт).[220] Тільки на цьому надзвичайному зібранні я вповні осягнув глибину особистості Вістена, зрозумів, наскільки він товариська людина. Він просто сяяв у затишному колі друзів і був цілком удома. Принаймні мені так здавалося: я ще ніколи не бачив його таким щасливим. Однак водночас відчувалося, що це — призахідна зустріч, зустріч-прощання.
Якраз перед від’їздом з Америки ми з Орланом Фоксом допомагали йому перебирати й пакувати книги — досить болюча місія. Після кількох годин метушні ми, спітнілі, присіли випити по пиву і якийсь час мовчали. Згодом Вістен підвівся і сказав мені: «Візьміть собі книгу чи кілька книг — яких забажаєте». Він замовк, а тоді, побачивши мій ступор, продовжив: «Добре, тоді я сам вирішу. Ось мої улюблені книги — ці дві беріть у будь-якому разі!».
Він узяв із тумбочки біля ліжка та простягнув мені своє лібрето до «Чарівної флейти» і старий, дуже пошарпаний, том листів Ґете. Останній ряснів ніжними карлючками, примітками й коментарями.[221]
Наприкінці тижня — це була субота, 15 квітня 1972 року — ми з Орланом поїхали проводжати Вістена в аеропорт. Прибули ми туди за три години до відльоту, тому що Вістен був маніакально пунктуальним і завжди панічно боявся не встигнути на поїзд чи літак. (Якось він розповів, що йому постійно снився один сон: він поспішав на поїзд, був страшенно схвильований, відчував, що його життя і все на світі залежить від того, встигне він чи ні. На його шляху виростали все нові й нові перешкоди, немовби здавлюючи його самого й змушуючи у паніці беззвучно кричати. Тоді він раптом усвідомив, що вже запізно, що поїзд він пропустив, і це було анітрохи не важливо. А потім його огорнуло відчуття полегшення, що межувало з блаженством, він еякулював і прокинувся з усмішкою на обличчі).
Отже, приїхали ми рано, а тоді коротали час у неспішній розмові — лише потім, коли він полетів, я усвідомив, що ці неквапливі безцільні теревені зводилися до одного: центром розмови було прощання — з нами, з тими тридцятьма трьома роками, які він прожив у Сполучених Штатах (він напівжартома називав себе американським Ґете). Якраз перед викликом на посадку до нас підійшов незнайомець і, затинаючись, промовив: «Ви, певно, містер Оден… Сер, це велика честь, що ви були в нашій країні. Завжди будемо раді вітати вас тут знову як почесного гостя — і друга». Він простягнув руку зі словами: «На все добре, містере Оден, і хай благословить вас Бог!». Вістен дуже сердечно потиснув йому руку. Він був надзвичайно зворушений: в його очах замерехтіли сльози. Я поцікавився, чи такі зустрічі звичні для нього.
«Звичні, — відповів він. — Проте… завжди незвичні. У цих випадкових зустрічах — така щира любов». Коли шанобливий незнайомець поволі пішов, я запитав у Вістена, яким він відчуває світ: чи вважає його місцем дуже великим, чи навпаки надзвичайно малим?
«Ні те, ні те, — відповів він. — Ані великим, ані малим. Просто затишним, затишним… — і притишено додав: — Як дім».
Більше він нічого не сказав, та й не було чого говорити. Пролунав голосний виклик, і він поспішив до виходу на посадку. Біля нього повернувся і поцілував нас — так, немов хрещений батько цілує своїх похресників, це був поцілунок благословення і прощання. Він раптово здався старим і слабким, проте піднесено величавим, немов готичний собор.
У лютому 1973 року, під час перебування в Англії, я пішов в Оксфорд, щоб зустрітися з Вістеном, який тоді мав помешкання у Крайст-Черч. Я хотів передати йому гранки «Пробуджень» (він сам мене про це попросив; фактично, крім Коліна й тітки Ленні він єдиний, хто їх бачив). Був чудовий день, і замість того, щоб брати таксі від вокзалу, я вирішив пройтися пішки. Я дещо запізнився: Вістен сидів і крутив у руках годинник. «Ви на сімнадцять хвилин запізнилися», — підкреслив він.
220
Ганна Арендт (Hannah Arendt, 1906–1975) — німецько-американський філософ єврейського походження, політичний теоретик та історик. Її вважають піонером у дослідженні тоталітаризму і класиком у визначенні його як соціального явища. — Прим. перекл.
221
Він лишив у Нью-Йорку і свою стереосистему, й усі платівки, що мав — а це чимало звичайних (на 78 об./хв) і довгогральних, — і попросив мене «наглядати за ними». Я багато років зберігав і програвав їх, хоча з часом ставало все важче замінювати трубки в підсилювачі. У 2000 році я передав їх до архіву Одена в Нью-Йоркській публічній бібліотеці.