Жартівники
- Автор: Сивицький Мирослав
- Год: 2001
- Язык: украинский
- Год: Книжковий клуб «Клуб сімейного дозвілля»
- ISBN: 966-7857-97-2
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Жартівники». Краткое содержание книги:
— Та все це піна, колись вляжеться… Ти мене весь час мучив, хто навів енкаведистів на криївку, але я справді не знала, вірніше не була певна.
— Тепер знаєте?
— Знаю… Сьогодні Горпина, відчуваючи, що ступає на стежину до Господа, порушила клятву й відкрила цю таємницю. Вона вела протокол СБ, коли допитували нашу колишню зв'язкову Магушку, котра видала криївку, де перебував Ясень.
— Нащо вона це зробила?
— З дурного, з бабського розуму… Коли в неї під серцем забилася дитина, стала вона вимагати від нашого побратима Кирила Ясеня, аби той визнав дитину своєю. Мало того, залишив ліс і, зголосившись перед окупантами, пішов до неї жити в село.
— Дитина була його?
— Можливо. Хто сьогодні скаже. Їх справді бачили часто разом, але не міг Кирило особисте поставити вище загального й відмовився залишити загін. Розлючена Магушка вислідила бункер й навела енкаведистів саме тоді, коли хлопці повернулись з походу.
— Не розумію її дурного вчинку.
— Як згадує Горпина, Магушка на допиті весь час твердила, що емгебісти обіцяли нічого групі не заподіяти, а Кирила відпустять… Саме тоді був такий період у політиці совітів, що вони для того, аби зломити відчайдушний опір повстанців, відпускали додому тих, хто прийшов до них з провиною. Вони тоді широко трубили, що це були неграмотні селяни, котрих бандерівці силою затягнули в підпілля, їм совітська влада все прощає, нехай сміливо зголосяться… Вони насправді відпускали тих, хто ховаючись від призову до совітської армії, пішов у ліси, а молодих хлопців брали на службу до армії… Одного лише не враховували, що такі, як Кирило Ясень, твій дідусь та їхні товариші, живими не здавались…
— Що Магушці присудили?
— Стратили, — глибоко зітхнула баба Софійка.
— Жорстокою же була ваша служба безпеки.
— Така була пора. Цього вимагав Декалог, кожен, хто прийняв присягу, знав, що і як має робити, й що його чекає у випадку свідомої зради…
— Що ж сталося з дитиною Магушки?
— Хлопчик виріс біля маминої сестри, вивчився, став професором.
— Ви його знаєте?
— Його багато знає. Це — Іллярій Кандиба.
— Що-о?! Пан професор — син поклепачки? А він хоча про це здогадується?
— Ні. Цього до сьогодні ніхто не знав, тепер знає двоє: я і ти. Іллярію відомо, що його маму вбили бандерівці. Її прізвище викарбовано на стелі біля пам’ятника загиблим у другій світовій війні. Там вказано, що загинула від «рук буржуазних націоналістів». Довгий час більшовики підносили її на щит, як «героїню», — це ж усім відома Люба Балабан. Її іменем називали піонерські дружини, згадували на всіх урочистостях з нагоди більшовицьких свят, і лише наприкінці сімдесятих винюхали, що вона довгий час була націоналісткою, і про неї перестали згадувати…
— Несторе Григоровичу! — хряпнувши за собою дверима, в кабінет стрімко ввірвалась Надійка, й, мов на стіну невидиму наткнулась, зупинилась на долю секунди, а тоді, з розпростертими руками, кинулась старенькій на шию і тричі поцілувала.
— Ой, бабо Софійко! Невже це ви? Ну, як ви там у своєму Едемі?
— І ти тут, донечко? — стара докірливо поглянула на онука. — А отой бусурмен, хоч би заїкнувся.
— Він не винен! Я, бабцю, щойно тиждень, як прийшла сюди.
— Що нога?
— Клас! А щодо Нестора — він ґречний і гарний ваш онук.
— Еге ж, хоч до рани прикладай! Вишеньки гудуть, що от-от одружується, а мені хоч би слово сказав…
— Може хоча скажете з ким? — Нестор глипає на бабу й стенає плечима.
— Звичайно скажу, зі старшенькою Петра Прокопового… Його батько, до речі, був у боївці з твоїм дідом… Правда, загинув на тиждень скоріше…
Увійшла Наталка й теж з несподіванки зупинилась біля дверей.
— Прошу любити й жалувати, старшенька Петра Прокопового, — напускає серйозності Нестор, — а це, Наталю, знаменита цілителька баба Соня.
— Бабцю Соню, то ви його бабуся?! А оце і є отой жених, якого ви мені сватали? — зашарілась Наталка.
— Що все це має означати? — на лиці в Нестора деяка розгубленість. — Звідки ви знаєте одна одну?
— Її і Стефцю я знаю от з такісіньких, — баба Соня підняла долоню сантиметрів на тридцять від сидіння канапи.
— Коли наш батько впав зі скирти, і сам Іллярій виявився безсилим, його, через рік поставила на ноги твоя бабуся… Ви давно з дому? — враз, наче щось пригадавши, питає Наталка.
— Вранішнім автобусом.
— Вип'єте кави? З моїм, за вашим рецептом, пляцком?
— Вип’ю, дитинко, й пляцка скуштую… Люблю працьовитих…
— Ну, майбутня жіночко, похвалися перед бабою своїм кулінарним таланом, то дітей наших бавитиме, — сміється Нестор.