День відбуття
- Автор: Волков Алексей Михайлович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-7831-73-6
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «День відбуття». Краткое содержание книги:
Ви ще не знайомі з творчістю Олексія Волкова? Тоді тим більше прочитайте цю книжку. Переможець другого конкурсу «Золотий Бабай», майстер інтриги, лікар і письменник, він радує нас своїм черговим романом. Усі, хто прочитав попередні книжки — «Виконавець» та «Подорож у безвихідь», солідарні в одному — на небосхилі української літератури зійшла нова зірка. Її ім’я Олексій Волков.
У трилері «День відбуття» письменник повертається до містичних мотивів і, як завжди за динамічним сюжетом приховує багато загадок та серйозних питань. І кожен читач тут знайде своє. Варто тільки пошукати.
Двоє інших ніяково знизали плечима, а потім один підвів резюме:
— Ну, Валерій Павлович, звичайно, крутіший спелеолог, але там, думаю, не повинно бути такого, щоб він зміг, а ми ні.
— Взагалі-то на одному з останніх засідань він висунув гіпотезу про наявність верхньої системи коридорів, але це лише припущення. Він тільки збирався лізти з групою на Хмарочос — така скеля висока, — щоб перевірити це.
— От і поліз з бізнесменами, — припустив Стефлюк, — а щоб пролізти там десь, де неможливо, змушений був підкласти вибухівку… Бізнесмени дістали.
— Відпадає, — категорично заявили всі троє.
— На сто відсотків, — додав Жердяєв. — Тализін би такого не зробив. Та ніхто б не зробив! Там є місця, де обвали стаються регулярно і без вибухівки. Ну вони ж не самогубці!
— Ну, добре, — знову озвався спецназ, — а от якби тобі було потрібно навмисно зробити так, щоб прорвалася вода. Багато води. Куди б ти підклав?
Юра замислився.
— У Яйці є вода, — припустив один із хлопців.
— Що з того? Там і так є вихід.
— Серце Диявола… — зосереджено промовив Жердяєв. — Ану карту!
Розвернувши до себе карту, він зігнувся над нею. Поруч схилився і Дмитро Стефлюк.
— От бляха… — пробурмотів хлопець, водячи пальцем по паперу.
— Що там? — не витримав майор.
— Так, ніби дійсно Серце Диявола…
Раптом в очах Юри з’явився переляк.
— Що знайшов? Кажи!
— Якщо, як ви кажете, підкласти вибухівку у Серці Диявола, то дійсно можна добути воду — там, за скелею відчувається її шум, якщо прикласти вухо. А тепер дивіться — печера, яка веде туди, після проходження Колодязя повертає майже на сто вісімдесят! Шлях до Серця Диявола займає понад годину, але саме воно розташоване дуже близько від Гусячого Горла. По прямій — майже поруч! Якщо вибухом довбоне у Серці, то може утворитися тріщина і вода попре у Горло! А тоді заллє Верхню Галерею, адже і вона, і Горло знаходяться нижче рівня Серця Диявола!
— Ну ось, — незворушно підбив підсумок командир «беркутів». — Це все пояснює.
— А Тализін з Вертепним знали про це взаємне розміщення печер? — запитав Стефлюк.
— Аякже!
— Отже, знали, що після вибуху їхній шлях назад, єдиний… Я не помиляюся? Може бути відрізаний!
— Між іншим, — несподівано озвався один із хлопців, — це ще питання — де зараз Сергій. Юра, ти звернув увагу на позначку?
— Дійсно, — погодився Жердяєв. — Тут позначка лише Валерія Павловича. Бачите — ось. Означає, що він повів групу у Серце Диявола. Дата і маршрут. А позначки Вертепного немає.
— А якщо не поставив навмисне? — припустив майор. — Якщо вірити листові, він щось підозрював, отже, хотів щось перевірити, підкрастися тихо…
— Ну, не знаю, — Юра тільки знизав плечима.
— Так… — Стефлюк піднявся і заходив по залі.
— І що робитимемо. Митре? — запитав спецназівець.
— Не знаю, — не приховуючи злості, відповів той. — Надзвичайна ситуація в нас, схоже… Будемо тим часом доповідати.
Дістаючи мобілку, він рушив до виходу, але не встиг. Там назовні почувся якийсь шум, крики, а за секунду до зали влетіла білява жінка, розпатлана, збуджена, заплакана. Слідом за нею вскочили й двоє розгублених «беркутів», один з яких тримав її пальто.
— Що тут відбувається? — кричала вона. — Чому мене не пускають? Чому я вже три години не знаю, що діється? Чому мені нічого не кажуть?! Що ви тут робите? Я звезу сюди всіх! Де мій чоловік?
Стефлюк лише скривився від цих криків.
— Юро! — кричала вона, тим часом підскочивши до хлопців. — Де вони? Чому ви досі тут? Чому не йдете?
— Інно Григорівно, — намагався заспокоїти її Жердяєв, — усе буде гаразд. Побачите…
— Чому ви тут, я тебе питаю?! Ось же ж! Написано! Він пішов туди! — Вона тикала йому пальцем на запис на стіні, який побачила відразу.
— Ми вже ходили, — сказав він. — Шлях через Гусяче Горло перекритий, і ми думаємо, як туди дістатися…
— Як це, перекритий…
Вона була непогано обізнана в усій цій «печерній кухні», якою займався її чоловік, — замолоду і сама пробувала.
— Ну… затоплений. Вода там… Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені.
— Я…ка вода?
— Вода! Невідомо звідки взялася… Горло і Верхня Галерея затоплені водою. І ми зараз…
Договорити він не встиг. З нею щось сталося. Інна вхопилася за стіну, жахливо збліднувши. Коліна її підігнулися і, якби не миттєва реакція спецназівця, що стояв поруч, вона гримнула б головою об каміння.