З воєнного нотатника
- Автор: Гальчевський-Войнаровський Яків
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Діокор
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «З воєнного нотатника». Краткое содержание книги:
25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) з осідком у м. Старокостянтинові на Волині[87]. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник гарматної батареї[88]. Незабаром 61-й полк вирушив на Північно-Західний фронт у розпорядження отамана Армії УНР Володимира Оскілка. Попри виснаження особового складу, полку вдалося відбити ворога від Рівного[89].
З другої половини лютого приблизно до 20 березня 1919 року 61-й полк вів бої проти частин Красної армії в районах Костополя — Домбровиці (нині Дубровиця) — Століна — Речиці. Після тривалих боїв частини Красної армії відступили[90].
Під час березневого наступу Армії УНР 61-й полк брав участь у боях біля Костополя, Немовичів і Сарн. Разом із 56-м Немирівським і 57-м Гайсинським полками м. Сарни, 61-й полк відкинув совєтські частини за р. Прип'ять. Та наприкінці квітня Красна армія, завдавши відчутних ударів Армії УНР, прорвала фронт у напрямку на Житомир і Новоград-Волинський. 61-й полк виявився в оточенні. Ананій Волинець, отримавши спеціальне завдання від командира дивізії Г. Добрянського, в ніч на 23 квітня зі своїми гайсинцями прорвав фронт і вирушив у запілля більшовиків — на з'єднання з повстанцями Дмитра Соколовського, які діяли в районі Радомишля. Волинець планував через цей повстанський район вийти в рідний Гайсинський повіт[91].
Яків Гальчевський, перебравши від Волинця командування, з рештою козаків і старшин залишився. Відтоді він став командиром 61-го полку ім. Симона Петлюри. А оскільки Армія УНР відкотилася на Рівне, Гальчевський повів свій пошарпаний полк за нею. Йому вдалося вивести змалілу частину з оточення. Вже у Рівному Гальчевський взяв участь у придушенні державного перевороту, який 29 квітня вчинив командувач Північного фронту Армії УНР Володимир Оскілко[92].
Невдовзі Яків Гальчевський отримав наказ Симона Петлюри прибути на ст. Радзивілів. Тут і відбулася їхня перша зустріч. Головний отаман наказав Гальчевському з кількома старшинами й козаками вирушити через фронт на зв'язок із партизанами та організувати акцію руйнування запілля Красної армії[93]. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Яків із бойовими побратимами перейшов фронт. Тоді, в травні 1919-го, й почалася його повстансько-партизанська епопея, яка тривала до 1925 року.
"Це був час, коли Головний отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григорьєв оголосив свій Універсал, в якому закликав до повстання проти "комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки і тої землі, де розіп'яли Христа". Заклик отамана Григорьєва підтримали і на Поділлі. За короткий час були звільнені Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка"[94]. У червні в одному з боїв проти більшовиків Гальчевського було поранено в лице і ногу[95]. Та це не зупинило його.
З приходом української армії повітовий комісар М. Харусь запросив Гальчевського прибути до Летичева і наказав провести мобілізацію. "І я, — згадував Гальчевський, — їздив із карним відділом і провадив мобілізацію. Після відходу української влади до Польщі я залишився на Україні і провадив працю проти денікінців і большевиків"[96].
Восени 1919 р. Яків одружився з учителькою Марією Оксентіївною Жуматій (Шуматій). Одружився, бо "коли б загинув, — пояснював він свій "некозацький" вчинок, — то вона була б моєю наслідницею"[97]. Та всидіти дома біля жінки він не міг. Сотник Гальчевський повів підготовку до повстання на весну. "В квітні (1920 р. — Ред.), — писав він, — я і Шепель увійшли в контакт із галичанами (з частинами колишньої УГА, які тимчасово перебували у складі Красної армії. — Ред.) і перед польською офензивою, ми з двома бригадами галичан і повстанцями зліквідували фронт Богунівської і Таращанської дивізій: всі комісари були нами розстріляні. Між нами і большевиками йшли вперті бої. Прийшли польські війська: нас і галичан було обеззброєно, — повстанцям був даний наказ розійтись по домах.
Після відвороту поляків нам було дуже трудно, бо населення явно співчувало большевикам, поки ті не далися взнаки. Тоді знову повів я повстанчу роботу проти червоних. Під час відвороту большевиків з-під Варшави знищено дотла мою оселю, брата Федора, який ні до чого не мішався, розстріляно після знущань; навіть робітників-селян повбивали (цей злочин вчинили чекісти-євреї. — Ред.). Одна мати спаслася втечею. Це мене зробило звірем, і я з повстанцями нападав на большевиків і вдень, і вночі, незважаючи на кількість і якість"[98].