Дияволи з "Веселого пекла"

Комісар відмахнувся.

— Ви знову своєї… Та я вже пояснював, що Інтерпол не втручається в політику і для нас існує лише карний злочинець Франц Ангель… — Бонне сердито схопив пляшку, палив собі склянку. — Але ви помиляєтеся, коли вважаєте, що я не поділяю ваших думок, Серж. На жаль, живуть зовсім окремо комісар поліції Люсьєн Бонне і приватна особа Бонне. Ця приватна особа іноді не погоджується з комісаром, навіть зневажає його, але в неї г: сім'я, котра існує на комісарську платню. Колись я плюнув би в обличчя тому, хто передрік би мені таке майбутнє, — я був у макі, Серж, і ми воювали з бошами иовсім не за те, що маємо! Багато хто з моїх товаришів перевернувся б у труні, побачивши сучасну Францію! — Комісар за одним духом спорожнив склянку. — Чим вона відрізняється від тої, довоєнної? А ми мріяли про розкутість думки, високі ідеали, про якесь зовсім нове суспільство… Я не комуніст, мсьє Дубровський, і ваш аскетизм не може правити мені за ідеал, але ми уявляли собі якусь іншу гармонію і билися за це з бошами. Ну, я не скидаю з рахунку і просто ненависть до окупантів, підсвідомий протест — цим були заражені мало не всі французи. Але в макі йшли найхоробріші чи, якщо хочете, найідейніші — серед нас більшість складали комуністи, і я встиг подружитися з багатьма, хоч, повторюю, не поділяю їхніх поглядів.

— Ви кажете це так, ніби пробачаєтеся, — не витримав, щоб не штрикнути, Дубровський.

— Але ж ви комуніст, і мені не хочеться образити вас.

— Мені доводиться зустрічатися з такими знавіснілими реакціонерами, що я сприймаю вас як зовсім лівого.

— А-а… — махнув рукою Бонне. — Певно, так воно і є. Але тримайте це в секреті, аби не дізналося моє начальство.

— Коли були в макі, ви не думали про це..

— Тоді все здавалося значно простішим… Оце я, а там — боші. Ти зі мною, отже, — друг, моє життя залежить від тебе, а твоє — від мене. Правда, траплялися і провокатори, та вони не могли довго критися. Знаєте, — комісар перехилився раптом через столик до Дубровського, — може, це здається вам парадоксом, та іноді я жалкую за тими днями. Днями загалом-то й не дуже світлими, — жорстокими, голодними й брудними. І все ж в них була своя принада. Вони сняться мені й досі, а іноді навіть не сняться — просто стоять перед очима, як кадри з щойно побаченого фільму.

Бонне потягнувся за сигаретами. Сергій дав йому прикурити, щось сказав, та Бонне не почув що; затягнувся й відкинувся на спинку стільця. Курив, дивився на Дубровського, слухав його і не чув, бачив, як ворушаться губи в Сергія, навіть розумів окремі слова, та ніяк не міг утямити їхньої суті; це дратувало його, і він раптом підняв долоню, щоб зупинити розмову, відгородитися від слів, та Сергій продовжував говорити, і Бонне мусив його перервати й мовив ніби не до ладу, але насправді давно думав про це, тільки ніяк не міг знайти привід, щоб висловитися. Приводу не було й тепер, та, вимовивши першу фразу, Бонне раптом відчув полегшення; говорив, і думки, здається, весь час випереджували слова; слова були начебто кволі у порівнянні з тим, що знову оживало в пам'яті, пропливало перед очима, та він уже не міг зупинитися — вдивлявся лише Сергієві в обличчя, намагаючись зрозуміти, про що думає той: чи розуміє його недоладні і, певно, не дуже-то й складні, уривчасті речення, та бачив лише щире зацікавлення — без тіні награного співчуття, поблажливості чи нудоти, з якими іноді сприймаються недолугі одкровення невдах або, навпаки, благоденствующих тупаків.