Волинь

І говори з таким. Лясь, лясь по задку, той у плач, але що то помагає. Десь за пару днів лобур наглядів малого, зацяпаного півника, що його чомусь курчата не приймали до гурту, почав гонити довкруг хати і так довго гонив, поки те сотворіння впало мертвим.

— То я тебе, шмаркачу ти, роздеру! — трясе його за рукав мати. — Та я тебе розтрясу! — кричить вона. Але тому хоч би що.

— Догляду до нього треба, — скаржиться Настя, і ця конечність падає якраз на Володька.

Господи, що це за муки для Володька! Хведот ані хвилини не посидить на місці, все він кудись преться. То був ще тут, а то диви вже он там. Володько щось там одвинувся, коли чує, а за клунею на дорозі якісь крики. Скаче на тих своїх милицях туди і бачить: його Хведот сидить серед дороги, бавиться пісочком, а перед ним стоїть шість підвід лебедських.

— Гей, ти там, малий! З дороги! — гукають дядьки, але тому малому гей би що! Володько до нього, намагається його підняти, немає сили, кричить, свариться. А малий, замість зійти на бік, вереск страшний підняв, б'ється з Володьком, ногами пацає, не дається, і дядьки мусіли їх обох об'їхати боком, зачепивши колесом Григорчуків овес, і коли ті поїхали, тоді тільки хлопчисько посунувся на подвір'я, грізно шморгаючи замурзаним носом.

А дещо пізніше, не встиг Володько піти води напитися, як Хведот знов зник. Володько сюди і туди, скаче на милицях, гукає — нема хлопця. Шкутильгає на город, довкруги хати — нема. Йде на дорогу — нема. Гукає щосили — ніхто не обзивається. Йде далі, дійшов аж до трепетка, коли бачить свого Хведота: ген там далі в долинці з якоюсь тичкою бігає і щось там робить. Володько кличе:

— Хведоооте! А ходи-но до дому! А то мааамі скажу! Де там. Володько мусить шкутильгати туди, і коли дійшов, побачив величезне гніздо в житі, виваляне Хведо-том, а там насипано цілу купу піску з дороги, і коли він усе то встиг зробити, дивується Володько, а після того між ними счиняється справжній бій. Володько тягне Хведота додому, Хведот не дається. Володько кричить — той також кричить. Володько погрожує, той робить те саме. Хоч сядь та плач. Стоять обидва і верещать на все довкілля, аж поки мати не навинулася, прибігла з гамором, схопила Хведота за руку і потягла, як щось непотрібне, за собою.

Але найгірше було недавно… Хведот зовсім зник і ніхто не міг його знайти. Володько обскакав увесь город, усю дорогу, весь луг — даремно. Надійшов вечір, поприходили батьки, пригнав корови Василь, а Хведота нема. Володько весь в страху, бо це ж він винен; мати пішла в поля шукати дитину, і аж геть смерком на подвір'ї з'явився Настин двоюрідний брат Титко: в руці у нього хлопець.

— Ти-но, Насте, не пускай так ту дитину саму — каже Титко.

Настя до хлопця.

— А де ж ти його вискипав? — кричить вона і не знає, чи дякувати Титкові, чи карати хлопця.

— Та де… Он геть на лебедському. Сидить під сосною і кричить. Я до нього: ти чий? А він ще дужче кричить. Це, думаю, нічий інший, як Настин, і ось маєш його, — каже Титко.