Русичі
- Автор: Юринець Ігор
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- ISBN: 5–7720–0230–9
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Русичі». Краткое содержание книги:
Труднощі й випробування, які випали на долю верховинців, їхня відданість рідній землі — лейтмотив повісті.
Повість приваблює строго реалістичною манерою оповіді, своєрідною настроєвою тональністю та колоритом.
О, тоді… тоді прийде час порозкошувати і йому, відзначеному благодаттю божою монаху. Все пригадає зарозумілому посаднику, всі образи, і слова злі, і зустріч останню, коли вигнав його зі світлиці, мов паршивого пса, що не варт і миті уваги. Буде проситися Миловид, аби не губити його та випустити на волю, срібло-злото обіцятиме.
Та не на такого натрапив. Отець Іов не багатства потребує, а справедливості: вчинив непотребне, не прислухався до мудрих порад пастиря духовного — відповідай. Скавчатиме з перестраху Миловид, коли поставлять його слуги божі перед лицем лехітського верховоди. Ну, може, й не скавчатиме, але ганьбу ту вже ніколи не відмиє. Всевладен бог, і пошле він вірному слузі своєму торжество над поверженим ворогом.
Та намарно вслухалися підручні Іова до кожного шереху. Там, у підземеллі, не чутно було ні кроків людських, ні жодного іншого звуку. Натомість ледь чутний гамір кривавої битви, що долинав і сюди, чимдалі ставав тихішим, уже годі було й розчути його. І від того все тривожніше ставало на серці у старця.
Як на те, ще й Осташко, наймолодший зі змовників, посланий вивідати, що діється при кріпосних воротах, наче канув у безвість. І хоч ось-ось мало увірватися до кріпості лехітське військо та принести їм визволення із цієї добровільно обжитої темниці, довге очікування й непевність сього становища по краплі вичавлювали радісне збудження, що охопило їх після вдало здійсненого задуму.
Раптовий скрип дверей, що вели у підземелля, змусив змовників скам’яніти. Ожили знову аж тоді, як зачули розпачливий та тремкий голос Осташка, проте принесена ним звістка холодним дрожем відізвалася чи не в кожному із зачаєних у темені Гнєзових прибічників.
— Ой, прийшла наша година остання, — лементував, ковтаючи від хвилювання слова, вивідувач. — Побито чужинців! Чуєте, побито!.. Там військо свіже з-під лісу вихопилося, посікли та розігнали по сховках воїв християнських!
— Струсни його хоч ти, Горазде. Аби до себе прийшов та розповів по-людськи, що там таке страшне привиділося тому пуцьвірінку, — мовив розважливо монах, прикриваючи нарочитою байдужістю нотки страху в голосі.
— Вгамуйся! — гарикнув на отрока Горазд. Ревнув погрозливо та люто, аж тому й справді дух перехопило.
— А отепер говори, — виждавши хвильку, протягнув Іов. — Яке там ще тобі свіже військо привиділося? — Мовив ті слова лише для того, аби відтягнути несподівану і прикру вість, принесену тремтячим від збудження Осташком. Уже з перших квапливих слів отрока зрозумів старець: усі надії порозкошувати владою та статками хоч на схилі літ розвіялися, мов передранкова сутінь.
— Правду кажу, отче, — плаксиво скиглив хлопець. — Розбито військо наших братів по вірі… Тікати треба вам… і нам усім також. Бо не подарують нам зради. Не подарують…
— Та-а-ак… — протягнув Іов. — Ніби правду мовить отрок. І все ж, — вагався якусь мить, — мусимо пересвідчитися у тому, бо дуже вже тяжко повірити його словам. Ти й підеш, Гадане, разом із Гораздом. Обдивіться усе там добре. А ми чекаємо тут. Боятися нічого — ось цим лазом хоч і зараз можемо безпечно вибратися із кріпості, — вказав рукою на темніючий вхід до потаємного ходу.
Щойно вибралися Гадан з Гораздом із підземелля посадницької хоромини, як стало для них зрозумілим, що таки правду мовив отрок.
З омитого щедрим промінням сонця пологого горба, на якому привільно розкинулося дворище велителя надтисьменської твердині, добре проглядалася бита дорога, що вела вниз, аж до головних воріт. Видне було навіть трохи улоговини — там, поза стінами кріпості. Радісний гамір натовпу, ряди збройних вершників у кептарях та крисанях, які аж тепер поволі тягнулися крізь вивільнені з камінного полону та підняті догори ворота, не давали приводу для будь-яких сумнівів. Глянувши на все те, лиш перезирнулися між собою обидва перекинчики.
— Ну, то що маємо робити? — обережно та здалеку зайшов Горазд, у якого за ті короткі хвилі споглядання вже визрів у думці потайний задум. — Вибратися нам звідси навряд чи вдасться… Знаємо про лаз підземний, але ж знає про нього і Миловид, може, вже й тепер чатують на нас при виході з того боку його дружинники. А коли й виберемося — куди подінемося від посадника? Повелить розшукати нас князь Володимир — під землею знайдуть.