Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд
- Автор: Шевчук Валерий Александрович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Либідь
- ISBN: 978-966-06-0664-7, 978-966-06-0665-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд». Краткое содержание книги:
Герой твору, молодий учитель, розв’язує загадку: хто вона, та чарівна коханка, яка знає про нього майже все, а він про неї — практично нічого…
Для широкого загалу.
Але в тому оповіданнячку є одна істотна помилка, якої не можу поправити фактологічно, бо не відаю реаліки сільського життя, бувши споконвічним міщухом; річ у тому, що корови понаїдалися конюшини з росою, отже, це мало статись уранці, а падіж худоби, як назвав те, що сталося, чоловік у білому, описано під вечір — невже аж стільки часу мало спливти, щоб та конюшина з росою почала згубно діяти на корів? Теоретично міркуючи, це мало статися раніше, десь першої половини дня. Але чого не знаю, того не знаю; скажу, що історія фабла про мандрівку поміж людей Ісуса Христа мені більш відома, ніж ветеринарія. Помилку ж вимічаю тому, що вона може засвідчити: Іра цю історію вигадала (згадаймо Поета в моєму сні, який твердив, що вона велика брехуха); з другого боку, якісь зміщення в Іриній пам’яті також могли відбутися, отже, і на цьому твердженні не наполягаю; його можна визнати в моєму судовому процесі за неістотне. Однак вернімося до оповіді.
Керівник туристської групи підійшов до тлустого й назвався, хто він такий, відтак спитав: чи він не заперечує (та й люди цього села), коли мандрівники отаборяться поблизу, бо рушати далі запізно, — той керівник завжди такі речі в разі потреби погоджував з місцевим начальством, бувши надмірно обачливим.
— Можете стати на вигоні, — сказав замість тлустого зоотехнік, котрий брав таку активну участь у дійстві і так запав Ірі в око.
— А ввечері, коли не проти, ми прийдемо до вас із музикою і влаштуємо танці. Треба ж якось зняти напругу.
— Хто це — «ми»? — спитав керівник групи.
— Сільські хлопці й дівчата. Ви оновитесь біля наших, а ми — біля ваших, — і він показав чудові, рівні й блискучі зуби.
— Гаразд, приходьте, — згодився керівник.
— Тоді проведу вас на вигін, — миттю став на ноги зоотехнік. — Тільки відмиюсь від крові.
І він пішов туди, де мився раніше, тобто за загорожу, перемахнувши її з легкістю професійного стрибуна…
Сільські хлопці й дівчата прийшли до них уже в сутінках, був із ними й гармоніст, принесли самогонку із закускою — перед цим зоотехнік попередив, що повечеряють разом, щоб перезнайомитися перед танцями. Усі порозсідалися, змішавшись: сільські хлопці — з туристками, а дівчата — з туристами.
— І от що найдивніше, — сказала Іра, випускаючи клуба диму зі своєї сигарети. — Той зоотехнік сів не біля кого, а біля мене, хоч у нас були й гарніші дівчата. Це мене вразило.
— Маєш притягальний чар, — сказав я.
— Не знаю, але так вийшло, — сказала Іра…
Почав розпитувати про неї, а про себе оповів, що не місцевий, а відряджений сюди на роботу, розповів, де вчився і що поки що парубкує, бо скільки тієї молодості, а надіти ярмо на шию ще встигне — своє треба відгуляти. Потім поцікавився, чи немає тут у них постійних пар і чи не має хлопця й вона, бо не хотів би, щоб виникали, як він сказав, дурні пристрасті. Іра сказала, що постійних пар нема, але є одне молоде подружжя, отже, цим самим дала відповідь і про себе.
Усі трохи понад міру випили й понаїдалися, а тоді й почали розтрушуватися під вискотливу гармоніку, і зоотехнік (звали його Іван) найбільше танцював таки з Ірою, хіба часом переметуючись до інших дівчат. Було вже цілком темно, коли не вважати на світло від вогнища, і гульня закипіла пристрасна: повискували дівчата, коли хлопці дозволяли собі вільніші рухи, вищала гармоніка, стояв тупіт і шурхіт, одне слово, вони тоді майже подуріли…
— Розказувати далі? — спитала Іра, дивлячись на мене з дивним прижмурцем.
— Як хочеш, — коротко відповів — мені ця історія тоді видавалася чомусь банальною. Але небанально я ставився до Іри, а вона небанально ставилася до тієї історії.
— Ревнуєш? — спитала з милою усмішкою.
— Ні, — відповів. — Бо то було до нашої ери, і ти мала волю чинити, як заманеться.
— Але не хочу, щоб ревнував за нашої ери, — сказала твердо.
— Звісно, — сказав я. — Дав на те клятву.
— Любиш дотримувати клятв? — спитала вона.
— Не люблю, а мушу, — сказав я. — Те, що мусиш, не є любов’ю.