Зоряні крила

Він і сам розумів, що говорить не те, що слід говорити, але інших слів не знаходив. З кожною миттю на серці йому ставало все важче, а надія на одужання Ганни почала згасати.

— Невже ти і пісеньку нашу забула, нашу прощальну пісеньку?

І він тихо-тихо заспівав пісню, яку так часто доводилося йому наспівувати в ті далекі щасливі часи.

«Їхав козак на війноньку, прощай, казав, дівчинонько» — тихо-тихо зазвучало у білій палаті.

Вже ні в що не вірячи — ні в одужання Ганни, ні в можливість щастя на цьому світі, — наспівував пісню Крайнєв і все дивився в Ганнині очі, не в силі відірвати погляду.

І Ганна, яка досі сиділа на своєму стільці обм'якла, опущена, слухаючи пісню, несподівано випросталася і сіла рівно. Це було так дивовижно, що Крайнєв аж відсахнувся і перестав наспівувати, але пісня з палати не зникла. Тепер її ледве чутно, не голосом, а тільки диханням співала Ганна. Вираз її обличчя не змінився, але пісня лилася з уст, і Юрію здалося, ніби якась думка з'явилася у її погляді…

Зайшов професор, мить послухав, як співає Ганна. Зацікавлення і подив промайнули в його очах.

— Щось змінилося, — тихо сказав він, — і це, в усякому разі, добре.

— Ти впізнаєш мене, Ганно? — все ще не втрачаючи надії, запитував Крайнєв.

Смарагдові очі були такі самі байдужі. Юрій знову схопив Ганну за плечі.

— Пізнаєш?

— Пустіть! Пустіть, — раптом закричала і забилася в його руках Ганна, — пустіть!

Вона металася по палаті, вирвавшись з рук Крайнєва, і кричала, ніби їй і справді загрожувала смерть.

— Вийдіть, — наказав професор і покликав санітарів.

Крайнєв слухняно вийшов і в кабінеті професора сів поруч Валенса, чекаючи повернення лікаря. Той повернувся не скоро, але в погляді його Валенс прочитав задоволення.

— Щось таки змінилося, — сказав лікар. — Не будемо робити поспішних висновків, але всяка зміна в такому стані — це вже добре.

— Мені можна буде приходити до неї щодня? — запитав Юрій.

— Не знаю, чи можна буде щодня, — відповів лікар, — але завтра я таки попрошу вас прийти.

Похмурий, сумний повернувся Крайнєв до інституту.

Валенс не турбував його. Інженер узявся до роботи, намагаючись знайти забуття, а воно не приходило. Думки весь час поверталися до білої палати, і все перед очима ввижалася Ганна на білому стільці, яка невидющими очима дивиться на Крайнєва і тихенько співає. Це видовище було страшним, болючим. Від однієї такої згадки можна було збожеволіти.

Другого ранку Крайнєв з'явився в лікарню змучений, аж почорнілий від безсонної ночі.

— Ну, знаєте, — сказав лікар, — коли отак реагувати на відвідини, то невідомо, кого раніше доведеться класти до лікарні — Ганну Ланко чи вас.

Крайнєв нічого не відповів ні на ці слова, ні на привітну посмішку.

— Що з нею? — запитав він.

— Гадаю, що хвору Ганну Ланко вдасться врятувати, — твердо сказав лікар. — Ваші вчорашні відвідини не минули даремно. Зараз у неї дуже висока температура. Мабуть, вам не слід до неї заходити.