Кінець Жовтого дива
- Автор: Тухтабаев Худайберды Тухтабаевич
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григор Тютюнник
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Кінець Жовтого дива». Краткое содержание книги:
Цей веселий пригодницький роман з елементами казкової фантастики удостоєний премії Всесоюзного та Республіканського конкурсів на кращий твір про радянську міліцію.
— Але ж ти вчинив злочин! — стукнув Салімджан-ака по столу кулаком. — Кожен злочинець, хто б він не був, мусить дістати заслужену кару.
— Не прикидайтесь!
— Як ти зі мною розмовляєш?!
— Я розмовляю з вами останній раз. — Карім-ака сів на диван. — Тому я мушу сказати все, що думаю. От ви сказали, що кожен злочинець має бути покараний. На це я відповів, що ви брешете. Чому я так сказав? Тому що ви визволили н в'язниці співучасницю багатьох злочинів, жінку, яка нібито ввела на вас наклеп, облила багном, — Шарифу Усманову.
— Її не притягали до відповідальності тому, що вона вчасно зізналася у своїй провині, допомогла викрити співучасників.
— А я, адже я теж зізнався?
— Тільки після того, як тебе викрила міліція, тобто я, її представник.
— Хіба неоднаково?
— Неоднаково, сину мій, ні. Між зізнанням під тиском доказів і добровільним каяттям різниця, як між небом і землею. Крім того, у Шарифи немовля.
— Так, так, я й забув, що в мене з'явився братик!
— Мовчати! — вибухнув Салімджан-ака; в одну мить він опинився біля сина, ухопив його за петельки, притяг до себе. — Звідки ти набрався цієї мерзоти?
— Відпустіть!
— Відповідай! Хто тобі все це нашептав, я питаю?
— Листа одержав. Ще там, у колонії… Якраз перед звільненням.
— Від кого?
— Лист був без підпису.
— І що ж тобі писали?
— Що батько не посоромився посадити тебе, рідного сина, але визволив з в'язниці свою… коханку.
— Що?.. І ти міг повірити?! Де цей лист?
— Я його порвав.
— Дурень! Покарання не пішло на користь, бачу, людиною ти так і не став. — Салімджан-ака відпустив сина, безсило впав на стілець і замовк, обхопивши голову руками.
Нарешті щось зачепило і цього байдужого Каріма за живе, він заходив по кімнаті, схвильовано заговорив:
— Ви не маєте права стверджувати, що біда моя пройшла для мене безслідно! Я закінчив там школу, до того ж з хорошими оцінками. Вчора ви самі ж розцілували мене, коли побачили мій атестат! А ще ви бачили вчора Почесні грамоти, що їх вручено мені за працю, якою я спокутав свою провину, свою ганебну легковажність. Я там ні від чого не ухилявся, ні, виконував по дві-три норми, — ось за що і маю подяки. Ось чому ви й не маєте права казати, що я не став людиною… Батьку, зрозумійте мене правильно, мені несила забути… Якби мама була жива, може, я й зміг би… Мама вмерла, страждаючи через мене, а ви…
— Годі! — простогнав Салімджан-ака.
— Батьку, простіть мені. Інколи я жалію вас, знаю, що вам теж нелегко. А іноді ночами не сплю, проклинаю вас: ви і виховати не змогли мене, і з тюрми не схотіли визволити. Мені треба ще багато в чому розібратися. Тому буде краще, якщо я поїду. Жити разом ми не зможемо…
— Що ж, коли так… Куди ти вирішив їхати?
— В Мирзачулі, я чув, деревообробний комбінат побудували. Хочу туди податися.
— На дорогу дати тобі грошей?
— Ні.
Карім-ака одвернувся, пішов у кімнату. Повернувся за хвилину, притискаючи до грудей материне фото, вставлене в рамку, взяв чемодан. Я дивився йому вслід, на його плечі, що здригалися, і ждав, коли він оглянеться. Ні, не оглянувся.
Самовар википів до половини. Нарешті я отямився, заварив міцного чаю, повернувся на веранду. Салімджан-ака сидів на краєчку дивана, дивився прямо перед собою.
«Будь самостійним, сину мій!»
Як то кажуть, біда сама не ходить. Другого дня — знову неприємності. Виявляється, голова місцевкому Халіков рішуче заперечував проти мого нового призначення. Салімджанові-ака довелося встряти з ним у суперечку, захищаючи мою кандидатуру, а це ще більше роздратувало Халікова.
Халіков. Що правда, то правда — Хашимджан показав себе сміливим, бойовим працівником. Але хоч би які він творив чудеса, Хашимджан ще молодий, в органах працює надто мало, тим часом у нас є працівники з п'ятнадцятирічним стажем, цілком гідні цього призначення.
Атаджанов. Як відомо, розум залежить не од віку і не від стажу. За короткий строк Хашимджан зробив стільки, скільки, може, не зміг зробити ніхто з-поміж нас, досвідчених.
Халіков. Я буду скаржитись у райком.
Атаджанов. Я висунув кандидатуру Хашимджана, попередньо порадившись з товаришами в райкомі.
Халіков. Їм, напевно, невідомий справжній стан речей.
Атаджанов. Підіть навчіть їх, вкажете помилку.
Халіков. Все одно я і далі стоятиму на своєму.
Атаджанов. І я також не збираюся міняти своєї думки.