Наречена Шульца
- Автор: Тушынска Агата
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Книги — XXI
- ISBN: 978-617-614-212-6
- Переводчик: Віра Меньок
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Наречена Шульца». Краткое содержание книги:
Ледь побудована довіра завмерла на довгі роки. Вона знову відчувала себе обманутою, зрадженою. Може, він не знав, ким вона була для Бруно, хто відповів на його лист? Може, це її провина? Може, треба було трішки допомогти йому в цьому? Ні. Вона й без того занадто відкрилася. Віддала йому все, всю свою довіру, а він таке зробив. Що? Нічого. Замовк.
А молодий Єжи Фіцовський, з аківським минулим за плечима та переслідуванням служб безпеки на шиї, на якийсь час зник для всіх. Не писав, нікому не показувався. Лише мати більш-менш знала, що з ним відбувається. Був змушений втікати, десь переховуватися від переслідувань, від злого фатуму, який наступав йому на п’яти. Сховався майже так, як Шульців Юзеф наприкінці „Санаторію під Клепсидрою”. Лише не в кашкеті залізничника, а в циганському картузі, і не в купе другого класу потяга, що прямує невідомо куди, а в циганському таборі, який волочиться бездоріжжями всієї Польщі. Ґданська в цьому маршруті не було.
Лише через кілька років, коли загроза минула, повернувся до Варшави. Одружився, у нього народилася донька. Тепер міг повернутися до Бруно.
Часи були пропащі. На огорожах і стінах поруч з кривавими аківцями і старими вусанями Марксом та Сталіном з’явилися нові. Якийсь цілком безколірний Бєрут[170], якого офіційно називали президентом, а деякі, стиха, намісником. Що б про них сказав Бруно? Що погано, щораз гірше їх малювали? Або, може, чому вони всі конче мусять мати якісь дурнуваті вуса?
У літературі також розмножилися такі самі — нові пісні обличчя виробників романів за вказівками партії. Від щецінського з’їзду 1949 року[171], під диктатом „прищавих” речників соцреалістичної естетики, утвердився новий літературний канон. Треба було писати: про світле майбутнє трудящих, про будівельні бригади, які перевищують усі світові норми, про робітниць, які не займаються сексом, доки план не буде виконано принаймні на сто п’ятдесят відсотків…
Саме так і писали. Й отримували державні нагороди, посади у часописах і видавництвах, помешкання… Ну й, звісно, не можна було забувати про ворогів народу, імперіалістичних шпигунів, буржуазних прихвоснів і взагалі про всілякої масті слуг нового міжнародного фашизму, їхніх улюбленців несли на висміювальних транспарантах під час першотравневих демонстрацій. „Тіто, Трумен, Сальцесон” — це були герої кривавої сатири! Божки прогнилої, деґрадованої інтелігенції! Зокрема творчої.
Аж страшно подумати, що б у цій реальності було з Бруно? Де тут місце для його містичних оповідей? Для його літературної, не кажучи вже про малярську, чуттєвості. Якщо навіть потішного, вічно напідпитку Ільдефонса Ґалчинського визнали ворогом і радили йому „наступити на горло канаркові своєї пісні”. Хто ж був цим суворим ментором, який не визнавав жодного непідпорядкування партійним наказам? Адам Важик, з яким вони познайомилися ще в Закопаному і разом випили не одну чашку чаю з газом, а навіть і саму горілку без чаю. І який знав Бруно ще від двадцятих років.
Тепер „пан Адам” став грозою. Постійно був на передовій у боротьбі з формалістичними відступниками, на молодших гримав і розставляв по кутках, а старших відправляв на смітник Історії (обов’язково з великої літери, як треба було писати про Бога). Був готовий самовіддано власними грудьми, а радше власним рецензентським доносом захищати соцреалістичні вказівки товариша Жданова (відгодований невіглас, теж зі щетиною під носом).
Юні залишалося тільки дивуватися, усвідомлюючи руйнування нормальних товариських взаємин серед деяких… Постійно сподівалася, що серед цих нових прізвищ якогось дня вона не побачить прізвища Фіцовського. І не побачила. Її новий знайомий з листів був аутсайдером у цьому літературному світі. Щойно починав, ні до чого не приєднувався. Не хотів і не мусив підлизуватися до нової влади. Мав свої світи, якими невдовзі прославився.
170
Болеслав Бєрут (1892–1956) — польський комуністичний діяч, переконаний сталініст, агент НКВС, від 1947 року — перший і єдиний президент ПНР (після сфальсифікованих виборів).
171
Йдеться про з’їзд польських літераторів, що відбувся у Щеціні 20–21 січня 1949 року, під час якого було затверджено соцреалізм як обов’язковий метод літератури (згодом його було затверджено й для решти видів мистецтва), головою оновленої Спілки польських літераторів було обрано Леона Кручковського (замість Ярослава Івашкевича, якого визнано надто узалежненим від довоєнних літературних стилів).