Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Френк закінчив пісню ефектним жестом і такою високою нотою, що Морріґан і Готорн здригнулись. Усі інші гості вибухнули оплесками, і вампір-карлик глибоко вклонився.

— Є побажання? — запитав Френк.

— Заспівай що-небудь страшне! — крикнув молодий чоловік.

— Ага. Відрубування голів і душіння — це недостатньо страшно для вас, ге? — У Френка в очах з’явилися вогники. — Тоді, напевне, ви хочете почути пісню про… Дивосміта?

Гості розкрили роти, а потім нервово захихотіли. Готорн раптом випростався над картярським столом.

— Може, ходімо зачекаємо у фойє?

— Фен наказала чекати тут, — сказала Морріґан. — Вона розсердиться, якщо ми підемо. А що таке?

— Я просто… — Він ковтнув слину і стишив голос. — Я не хотів би, щоб він співав про Дивосміта.

— Дивосміт. — Морріґан закотила очі. — Хто такий той Дивосміт? Чому всі так його бояться?

Готорн витріщився на неї.

— Ти не знаєш про Дивосміта?

У протилежному кінці кімнати піаніно брязнуло й зупинилось.

— Невже це правда? — вигукнув Френк. Він дивився прямо на Морріґан. — Невже справді існує дитина, яка ніколи не чула історій про Дивосміта?

Публіка з шокованими обличчями повернулась до Морріґан.

— Я маю на увазі… — сказала вона. — Я чула про нього, але… — Вона стенула плечима і відкусила голову желейного привида.

— Невже вона справді, — продовжував Френк дедалі гучнішим голосом, — нічого не знає про того, кого називають М’ясником Невермура? Прокляттям столиці? Проклятим дияволом із чорним ротом і порожніми очима?

Готорн видав здушений звук. Морріґан зітхнула.

— Та хто ж він? — роздратовано спитала вона.

— Моя дитино, моя люба нетямуща дитино, — сказав вампір-карлик, із драматичним шелестом загортаючись у накидку, — можливо, краще б тобі не знати…

Гості клюнули на його гачок.

— Розкажи їй, Френку, — закричали вони, з диким захопленням плескаючи у долоні. — Розкажи їй про Дивосміта!

— Ну, якщо ви наполягаєте, — сказав він, намагаючись виглядати неохочим.

Піаніст видав голосну драматичну ноту, і Морріґан захихотіла.

«Це все трохи безглуздо», — подумала вона.

— Хто такий Дивосміт? — розпочав Френк. — Це людина чи монстр? Він живе в нашій уяві чи ховається в тіні, чекаючи… на можливість… напасти? — Френк зробив різкий випад у бік групки жінок, і вони налякано зойкнули, а потім засміялися. — Це людина чи дика тварина, що роздиратиме королівство пазурами і зубами, доки не поглине нас усіх? — На цьому місці він зупинився, щоб продемонструвати власні страшнуваті ікла, і кімнатою прокотилися зойки й смішки.

— Дивосміт такий і є. Це примара, що живе в темряві й дивиться звідти, завжди дивиться, чекаючи на день, коли ми ослабимо нашу оборону, коли ми не чекатимемо на нього, коли майже забудемо, що він існує. — Френк вихопив свічку зі свічника та підняв до свого підборіддя, і тепер його обличчя моторошно осяялось її світлом. — І тоді він повернеться.