Вчителька, дочка Колумба
- Автор: Мах Вільгельм
- Год: 1982
- Язык: украинский
- Год: Видавництво художньої літератури «Дніпро»
- Переводчик: Іван Глинський
- Жанр: Классическая проза 20 века
Электронная книга - «Вчителька, дочка Колумба». Краткое содержание книги:
— А звісно, й мене пройняв би смуток,— зичливо мовить Пащучка.— Бо й як тут упоратися самій з стількома дітьми...
— Е, не кажіть! — махнула рукою Павлинка,— Це від цибулі. А ви йдіть уже до столу, йдіть, бо щось там не дуже весело. Тут я вже й сама впораюсь.
І вона жваво береться слугувати біля столу на кухні, де гамірніше, бадьоріше й без церемоній.
— В Усичанах, пам’ятаю,— Пащучка якраз потрапила на батьків виступ,— як ми їхали від хресту, а зима була люта, наші сані перекинулися в заметі, і ми загубили дитину — знайшлася, знайшлася потім, ось вона, Пелагія. Але до самого дому ніхто не спохватився, такі всі були п’яні.
— Обітріть, дідуню, вуса,— байдуже промовляє Пеля,— бо намочили в капусті.
— Бачте,— Агнешка підхоплює оповідь,— ще трохи, й трапилося б нещастя. А розважатися можна й без горілки.
— Можна, звісно...— погоджується кум і зітхає з лагідною смиренністю.
— Все тепер можна,— докидає Пащук.— Новомодний світ.
— Е, курдоннер, колись, бувало...
— Не лайся хоч. Тут же пані вчителька.
— Ти, Януарію, трохи скидаєшся на ксьондза або органіста. То втни-но якусь річ, бо позасинаємо.
— Не такий уже я й говіркий...— мляво ворухнувся Зависляк.— Так оце, без нічого, говорити...— серйознішає враз і грубшим басом виголошує: — Хай же виростає. Тельця, котру ми ось охрестили. Нехай живуть сто літ і кума, і кум, і всі наші гості.
І мимоволі тягнеться до чарки. Декотрі теж, простигши до чогось руку, підвелися й, щоб якось залагодити ніяковість, порожніми руками або нашвидку піднятою ложкою погойдують над столом. «Сто літ!» — зичать якимсь непевним голосом, по чому полегшено беруться до відставлених убік страв.
— Заспіваймо хором,— намагається врятувати становище Агнешка.— Пісня розвеселяє, пісня зближує,— говорить вона, водночас відчуваючи, що їй аж в горлі дере від цих силуваних школярських слів, які звучать так мляво і жухнуть під глузливо-веселими поглядами Макса та Оконя. І хоробро заспівує, що на думку спало: «Як добре йти на штурми скель...» Ніхто цієї пісеньки не знає, отож тягне її сама й умовкає незабаром. Присутні, слідом за Ганкою, заплескали в долоні: пісня їм навіть сподобалася.
— Ганю, почни-но ти якусь,— прохає Агнешка.
Кондерівна щось пригадує, трохи церемониться, аж їй веснянки потемнішали. Нарешті тоненьким голосочком починає: «йшла дівчинонька до лісу...» Жінки несміливо й протягло підхоплюють, кілька чоловіків ледь чутно буркітливо вторять, тож і губиться той спів у загальному покашлюванні й покахикуванні.
— Погода паскудна, курдон...— Виправдовуючись, звертається до Агнешки коваль,— кістки ломить, в горлі дере...
— І чого це ти, Семене, прийшов без гітари,— бідкається Павлинка.
— Сюди б краще Прокопову гармошку.
— Е, є тут до чого пригравати,— буркає Прокіп.
— Ну, то ввімкни радіо," Павлинко,— зібравши останні зусилля своєї енергійності, пропонує Агнешка.— Може, хтось потанцює.
— Під радіо не можна танцювати,— твердо запевняє Пеля й повертає до Агнешки закинуту назад голову, мовби готуючись до сварки.
— Не вмикайте, серденько, не вмикайте,— прохає стара Лопеньчиха, якось збагнувши, про що мова.— Мені відразу ж починає боліти голова від нього. Хоч і недочуваю, а болить.
Агнешці вже несила зносити цей настрій, це загальне осовіння. А тут ще хтось візьме та й глипне на неї очима, мовляв, панянко, ти мудрагеля, а не кума. Десь там лишилася по гостинах пляшка вермуту, настояного на зіллі. Стах говорив не раз, що це лікувальний напій, єдиний з усіх нешкідливий. Де ти така виховалася, сміявся, що й краплини боїшся, це ж ненормальне щось. Потім, правда, вже не дивувався, бо знав її звичай. Агнешка ще вагається, обдумує й нарешті торкає Семена, щоб прихилився до неї. Шепче йому у вухо, де саме шукати. І Семен виходить.
— Їжте, гостоньки, їжте,— припрошує Павлинка,— не гордуйте.
Але Януарій обриває її, сердитий:
— Дала б чогось випити, а то люди давляться.
— Може, тобі ще трохи м’яса покласти? — не розчула вона.— І компот зараз подам.