Козацький оберіг

Данько, козак Жила й майстер Богдан радісно дивилися на все це з гори. Данько заховав під сорочку Печать Зберігачів, що продовжувала переливатися сріблястим світлом. Майстер Богдан тяжко дихав, його бліде обличчя було всіяне великими краплинами поту.

Козак Жила з великої радості підняв коня дибки й поскакав до невільників.

— Братчики, — кричав він, уставши на стремена й вітально розмахуючи рукою, — швидше біжить за мною, там, за горою, має бути корабель!

Невільники, почувши його, з радісними вигуками побігли назустріч.

Майстер Богдан уважно подивився на небо, і обличчя його сполотніло — далеко на небі з’явилася чорна хмара, яка швидко наближалася до них.

— Тепер Чалма-бек знає, де ми знаходимося, — повільно сказав він. І, почувши ці слова, Данько здригнувся.

Тим часом колишні невільники вже видерлися на гору. Козак Жила зіскочив зі свого коня і йшов серед них, радісно вітаючись і обіймаючи своїх товаришів по неволі.

— Швидше, товариство, — звернувся до них коваль Богдан, — треба до корабля поспішати, бо щось недобре моє серце віщує. А ти, Даньку, давай швидше гони коня до гавані та дізнайся, чи вдалося кобзареві з капітаном домовитися?

Утікачі, розсіявшись по схилу гори, побігли до гавані.

Тим часом хмара вже зовсім наблизилася до них. Небо потемніло, і все навколо закрила темно-сиза напівтемрява. Від хмари віяв холодний і в той же час задушливий вітер. Землею покотилися кущі перекотиполя.

Першим до гавані дістався на своєму швидкому коні Данько. Неподалік від берега він побачив великий корабель з білими, згорнутими вітрилами й довгими рядами весел з обох боків високих бортів. Біля сліпого кобзаря й Орисі стояв кремезний чоловік із засмаглим та обвітреним солоними вітрами обличчям. У руках він тримав капшук із золотом і теж стривожено озирався на чорну хмару.

— Пане Буднику, коваль Богдан невільників звільнив, зараз вони сюди підійдуть! — закричав з коня Данько.

— Капітан погодився взяти на борт всіх втікачів з каменоломень, — сказав кобзар, — але треба поспішати, бо за цим кораблем декілька султанських галер женеться.

Утікачі квапились дістатися до гавані. Перші з них вже вискочили на берег і з насолодою змивали з себе білий пил.

Тим часом над берегом зависла тяжка чорна хмара. Вітер крутився над землею, здіймаючи невеличкі пилові смерчі. Раптом з темені хмари почулося пронизливе ревіння. Усі завмерли, прислуховуючись до цього моторошного звуку, що немовби виривався із пащі якоїсь небаченої зловісної істоти. Перелякані коні під Даньком і ковалем закрутилися і пронизливо заіржали.

— Це грифон! — вигукнув коваль Богдан, який під’їхав до кобзаря й Данька. — Невже Чалма-бек має владу над ним?

— А що таке грифон? — перелякано запитав Данько.