Казки народів світу
- Автор: автор Невідомий
- Год: 1989
- Язык: украинский
- Год: Веселка
- ISBN: 5-301-00620-7 (укр.)
- Переводчик: Ирина Сидоренко
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Казки народів світу». Краткое содержание книги:
Сборник включает избранные сказки народов мира. Большинство из них выходило в издательстве «Вэсэлка» в разные годы.
Редактори-упорядники Ірина Сидоренко, Володимир Романець
Передмова Ірини Сидоренко
Опівночі почув він виття і ревіння. Під дубом зібралися звірі й повели свою бесіду.
— Скажи-но, леве, — першим обізвався вовк, — які новини ти нам приніс?
— Маю новини, та не скажу, — пробурчав лев. — Адже те, що ми говорили останнього разу, стало комусь відомо, бо графова донька вже не слабує, а в тому місті, де люди гинули від спраги, зненацька забило чисте джерело.
— Отже, хтось виказав людям наші таємниці! — гнівно вигукнув ведмідь.
— Присягаюся, це не я! — вищирив зуби вовк.
— І не я! — рохкнув вепр.
— Та вже ж і не я! — вереснула лисиця.
— І не я! — прошепотів заєць.
— Цитьте, цитьте! — заспокійливо мовив лев. — Мабуть, хтось сидів тоді на дереві й підслухав нас.
Тут заєць підвів голову й поміж темного дубового листя помітив людину.
— Ага! — мовив він протягом. — Він і тепер нас підслуховує. Лізь-но, ведмедю, нагору і скинь цього пройдисвіта на землю.
— Овва! — скривився ведмідь. — Та доки я скину його з дерева, доки злізу на землю, від нього хіба що кістки залишаться.
— Як тобі не соромно! — обурено вигукнули звірі.— Невже ти не віриш у нашу чесність? Ми, ясна річ, тебе почекаємо.
— Ну, якщо так, то полізу…
Вибрався ведмідь на дуб, ухопив старшого брата за пояс і скинув на землю. Зліз униз — аж диви! — ні людини, ні звірів!
Образився ведмідь на своїх друзів і побіг у лісову хащу.
Відтоді він так і не виходить з лісу.
ЛИС, ЦАП І МІШОК МОРКВИ
Фризька народна казка
Бігли якось удвох лис і цап, дуже голодні. А тут чоловік їде возом, везе мішки з морквою. На повороті віз підскочив, один мішок і впав на землю. Чоловік цього не помітив і поїхав далі.
— Це моя морква, — сказав лис, підбігши до мішка.
— Відійди! — заявив цап. — Морква моя, бо це їжа саме для кіз.
Лис вишкірив зуби на цапа, а цап наставив роги на лиса, і так вони довгенько стояли один проти одного. Нарешті лис і каже:
— Так ми ще довго тут будемо стовбичити і сваритися, а пуття з того не буде. Краще позмагаймось! Он, бачиш, стоїть закопаний стовп. Хто його перекине, того й морква буде.
— Гаразд! — зрадів цап. — Це мені раз плюнути.
Розігнався та в стовп головою лусь! А стовп і далі стоїть собі.
Разів чотири бив іще цап у нього рогами з розгону, аж поки в нього роги тріснули. А стовпові хоч би що, стоїть, як і доти.
Настала черга лисові силу показати. Почав він рити землю навколо стовпа, підкопувати його. Рив, рив, аж геть увесь зіпрів, поки нарешті до кінця добрався. Стовп і впав. Та був він такий важкий, що коли, падаючи, вдарив лиса по задній нозі, то й зламав її.
Лежить стовп на землі, а цап каже лисові:
— Забирай моркву! Мені вже нічого не треба, так голова болить.
А лис у відповідь:
— Де там! Я тепер до неї й підійти не можу.
Однак полежавши та відхекавшись, лис усе-таки звівся на три ноги й пострибав до мішка.
Але поки вони отак змагалися, чоловік той побачив, що на возі мішка не вистачає, завернув коней і поїхав назад. Побачив свій мішок і забрав його перед самісіньким носом у лиса.
ДЕВ’ЯТЬ БРАТІВ-СІРОМАНЦІВ
Хорватська народна казка
Було в матері дев’ять синів і десята дочка, а чоловіка не було — на війні загинув. У хаті вдова часто навіть хліба не мала. Усе, що заробить, було, на селі, віддасть дітям, і вони з’їдять. Траплялося навіть, що доки вона нагодує мале в колисці, то й їй уже нічого не залишалося. Так раз було, другий, нарешті матір розібрала досада, і вона каже спересердя:
— Ох діти, чого ви, мов ті вовки, завжди такі голодні, що й не нагодуєш вас. Бодай ви вже вовками стали та в лісі жили.
Не встигла вона ці слова вимовити, як усі її сини раптом втратили людську подобу — у них повиростали вовчі пащі, шпичасті вуха, довгі хвости — і вони майнули до лісу.
Коли їхня сестра, що тоді в колисці лежала, виросла й пішла в село, то люди й почали їй казати:
— У твоєї матері було дев’ять синів, але вона закляла їх, і всі вони поробилися вовками та побігли до лісу, тільки ти залишилася.
Прийшла дочка додому та й питає матір:
— Це правда, мамо, що люди кажуть?
— Правда, доню рідненька. Було в мене дев’ять синів, а я в хаті нічого не мала, у людей заробляла, їм приносила, і вони все, що принесу, миттю з’їдали, я й закляла одного разу, і вони стали вовками та й подалися до лісу.
Каже тоді дочка до матері: