Там, у темній річці
- Автор: Сеттерфилд Диана
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-8182-0
- Переводчик: Дар'я Москвітіна
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Там, у темній річці». Краткое содержание книги:
Через деякий час за нею почали приходити люди, які вважали її втраченою сестрою чи викраденою донькою. Ніхто з них насправді не знав, хто ця дитина. То для чого ж вона була їм так потрібна? Із кожним днем таємниця лише поглиблювалася. Німа дівчинка перевернула своєю з'явою життя місцевих мешканців. Звідки вона взялася? Кому належить? І чи знає вона сама, ким є насправді?..
Щойно він вирішив забути місіс Константін, як у пам'яті раптом з'явився її образ. Вон побачив жіночий погляд, що ніби долав потік слів і проникав у самісінькі його думки… «Розумію», — сказала вона тоді, і звучало це так, наче місіс Константін зрозуміла не тільки те, що він сказав, але й те, про що промовчав.
Пригадуючи це зараз, Вон раптом потилицею відчув чиюсь присутність й обернувся у впевненості, що ця жінка стоїть позаду нього на платформі.
Там не було нікого.
— Місіс Вон зараз вкладає Амелію, — повідомили йому, коли він повернувся додому.
Чоловік зайшов до жовтої вітальні; штори там були спущені, а в комині весело танцювало полум'я. На маленький столик в еркері нещодавно повернулися дві фотографії Амелії у засклених рамках. У перші дні після викрадення вони там були. Погляд дівчинки, примарність якого підкреслювало скло, так його бентежив, що він, врешті, не витримав, заховав портрети до шухляди обличчям униз і спробував забути про їхнє існування. Потім Вон з'ясував, що фотографій там уже немає, і вирішив, що Гелена забрала їх до своєї кімнати. Тоді він припинив відвідувати її покої. Вночі вони тужили окремо, і Вон відчував, що не варто заходити до неї в кімнату, нічого доброго з того не вийде. Тепер, коли дівчинка знайшлася, фотографії повернулися на колишнє місце.
Вон ковзнув по ним поглядом, не придивляючись.
Із іншого кінця кімнати було видно тільки обриси: портрет Амелії на стільці та сімейна фотографія, на якій він стояв, а Гелена сиділа, вмостивши дочку собі на коліна. Вон підійшов ближче. Взяв до рук портрет Амелії і, примруживши очі, налаштувався уважно його оглянути.
Двері причинилися.
— Ти вдома! Любий? Щось сталося?
Його обличчя одразу набуло нейтрального виразу.
— Що? О, та ні, все добре. Зустрічався сьогодні з Монтґомері. Поки сидів у нього, розповів — так, загалом — про ситуацію з містером Армстронгом.
Вона глянула на чоловіка, не розуміючи, що той має на увазі.
— Ми говорили про можливість — дуже неймовірну можливість — того, що він звернеться з позовом до суду.
— Бути такого не може! Коли вони знайдуть…
— Тіло? Може, варто уже облишити ці сподівання, Гелено? Минуло вже два місяці! Якщо його й досі ніхто не знайшов, з якого дива їм і далі його шукати?
— Але ж дівчинка потонула! Не може ж тіло дитини зникнути просто так!
Його груди здійнялися від різкого вдиху. Вон затримав повітря в легенях. Не так він хотів вести цю розмову. Йому треба було заспокоїтися. І він повільно видихнув.
— Але тіло й досі не знайшли. Ми маємо враховувати цей факт. І досить імовірно — навіть якщо тобі не хочеться так думати, — що тіло взагалі не знайдуть.
Він відчував у власному голосі роздратування і намагався якось його згладити.
— Люба, я тільки хочу сказати, що варто підготуватися й до такого розвитку подій. Про всяк випадок.
Вона задумливо поглянула на нього. Їй було незвично чути від нього грубий тон.
— Тобі болісно від думки, що ти можеш її втратити, так?
Вона перетнула кімнату, наблизилася до нього, поклала руку йому на груди біля серця й ніжно усміхнулася.
— Ти боїшся знову втратити її. О, Ентоні!
З її ока викотилася сльоза.
— Ти впізнав її. Нарешті ти впізнав свою дочку!
Він спробував покласти фотографію й огорнути Гелену обіймами; цей рух привернув її увагу до предмета в руках чоловіка, і вона зупинила його.
Гелена забрала у нього портрет і замилувалася ним.
— Ентоні. Не хвилюйся, прошу. Усі потрібні докази у нас тут.
Вона усміхнулася йому і перевернула рамку, щоб поставити фото на місце, аж раптом із її вуст злетів здивований вигук.
— Що там?
— Ось!
Він подивився на зворотній бік рамки, куди вказував її палець.
— Боже милостивий! «Генрі Донт із Оксфорда: портрети, пейзажі, міські та сільські види», — прочитав Вон на наліпці. — Це ж він! Чоловік, який її знайшов!
— Він був весь у синцях і набряках, от ми його тоді й не впізнали. Так дивно… Треба повернутися до нього. Він же зробив декілька знімків, пам'ятаєш? Ми обрали два найкращі, але два ще залишилися. Можливо, вони й досі в нього.
— Якби ті знімки були вдалі, ми б теж їх узяли.
— Не обов'язково, — вона поставила рамку на столик. — Якщо ми визнали фото невдалим, це не означає, що на ньому погано вийшла Амелія. Можливо, то я блимнула (Гелена на мигах показала, як то могло бути), або ти вишкірився по-дурному (вона розтягнула його губи у перекошеній усмішці).