Гаррі Поттер і таємна кімната

І вони подалися углиб лісу за рухливими тінями павуків. Тепер вони посувалися повільніше — перечіпаючись об коріння й пеньки, майже непомітні в суцільній пітьмі. Гаррі відчував на руці гаряче дихання Ікланя. Доводилося не раз зупинятися, щоб Гаррі, припавши до землі, міг знайти павуків.

Вони йшли, мабуть, із півгодини, чіпляючись мантіями за кущі і нижні гілляки дерев. Трохи згодом помітили, що спускаються якимось схилом, хоч ліс і далі був такий самий густий.

Раптом Іклань голосно й лунко гавкнув. Гаррі й Рон з несподіванки аж підскочили.

— Що таке? — вигукнув Рон, вдивляючись у темряву і боляче стискаючи Гаррі за лікоть.

— Там щось рухається, — видихнув Гаррі. — Слухай… Щось досить велике.

Обидва прислухалися. Десь праворуч від них щось велике ламало гілки, мовби продираючись крізь дерева.

— Ой ні!.. — забідкався Рон. — Ой ні, ой ні, ой…

— Помовч! — просичав Гаррі. — Воно почує…

— Почує мене? — неприродно тоненьким голосом запитав Рон. — Та воно вже почуло Ікланя!

Темрява аж тиснула їм на очі; вони з жахом стояли й чекали. Почувся дивний гуркіт, і знову все стихло.

— Що воно робить? — здивувався Гаррі.

— Мабуть, готується стрибнути, — відповів Рон. Вони чекали, тремтіли і не рухалися з місця.

— Може, воно втекло? — прошепотів Гаррі.

— Н-не знаю…

І тут праворуч від них зненацька спалахнуло світло — таке яскраве в пітьмі, що вони затулили руками очі. Іклань заскавулів і кинувся тікати, але застряг поміж колючок і заскімлив ще голосніше.

— Гаррі! — з полегшенням вигукнув Рон. — Гаррі, це ж наша машина!

— Що?

— Ходи швидше!

Гаррі наосліп рушив за Роном у напрямку світла. Спотикаючись на кожному кроці, вони за якусь Мить вийшли на галявину.

Порожня машина містера Візлі стояла серед густих дерев, що накривали її лапатим гіллям, мов Дахом, і світила передніми фарами. Коли ошелешений Рон наблизився до неї, вона поволі рушила йому назустріч, неначе великий бірюзовий пес який зустрічає свого господаря.

— Вона увесь час була тут! — вражено вигукнув Рон, обходячи машину довкола. — Глянь на неї! Трохи здичавіла в цьому лісі…

Крила машини були подряпані й брудні. Вона, очевидно, вже звикла самостійно пересуватися лісом. Іклань, здається, був не в захваті від неї. Пес тремтів і не відходив від Гаррі. Перевівши подих, Гаррі сховав чарівну паличку в кишеню мантії.

— А ми боялися, що вона на нас нападе! — усміхнувся Рон. Він притулився до машини і поплескав її долонею. — А я думав — де ж це вона пропала?

Гаррі, примружуючись, шукав на землі павуків, але від світла фар вони всі повтікали.

— Ми загубили слід, — сказав він. — Пішли, треба його відшукати.

Але Рон не відповідав. Він навіть не ворушився. Його очі прикипіли до чогось, що височіло відразу за Гарріною спиною на висоті трьох метрів від землі. Ронове обличчя заціпеніло від жаху.

Гаррі не встиг навіть озирнутися. Почулося гучне клацання, і він відчув, як щось довге й волохате обхопило його за пояс і підняло над землею догори ногами. Перелякано випручуючись, він почув, як знову щось клацає, і побачив, що Ронові ноги також відриваються від землі. Тоді заскавулів Іклань, і наступної миті його теж піднесло вгору поміж темними деревами.

Висячи вниз головою, Гаррі побачив, що істота, яка його спіймала, пересувалася на шістьох довжелезних, волохатих ногах, а ще дві передні біля лискучих чорних клешнів міцно його стискали.

Він чув, як позаду рухається таке ж чудовисько, яке тримало Рона. Вони рухалися в саме серце лісу. Гаррі чув, як Іклань, голосно скімлячи, намагався визволитися від третьої потвори, а от сам Гаррі не зміг би кричати, навіть якби захотів — голос його залишився десь на галявині біля машини. Гаррі не уявляв, скільки часу він пробув у лапах того чудовиська. Темрява раптом розсіялась, і він побачив, що засипана листям земля аж кишить павуками. Вигинаючи шию, з'ясував, що вони опинилися на краю великої улоговини, де вже не було дерев. Зорі яскраво освітлювали найжахливішу картину, яку він будь-коли бачив.