АМтм

Я таки вибрався надвір і побіг вулицею, котра вела до мосту. Був початок осені, погода стояла холодна, а я був одягнений лише в майку і спортивні штани. Тож я біг, аби зігрітися.

В руці стискав великий кавалок господарського мила: нарешті я скупаюся, відмиюся після усіх пригод.

Перспектива крижаної вересневої купелі не лякала мене, навпаки, я уявляв собі це занурення як замалим не друге хрещення.

Я добіг до кінця вулиці, перетнув не більшу за поштову марку площу, і переді мною відкрилася за плетивом автомобільних віадуків панорама ріки.

Протилежний берег, до котрого проростав ажурний залізничний міст, губився в клаптях сизого туману.

Вода виглядала сталевою від низько навислого неба, вона несла свою металургійну міць неспішно, спокійно, впевнено і сито — кораблетрощ на сьогодні не заповідалося.

Проте дістатись до води виявилося непросто: автомобільні розв'язки були насправді зав'язками, хитросплетеним вузлом, лабіринтом, остаточно загубитися в якому мала допомогти система дорожніх знаків із виразною перевагою різноманітних табу.

Оскільки я не був жодним автом, мене ці заборони на стосувалися, однак існувала одна, найзагальніша, пропедевтична — пішоходам узагалі не дозволялося заходити на віадуки.

Мені абсолютно не потрібні були сьогодні клопоти з поліцією, та до води я мусив добратися, хоч би там що. Тому я зачаївся за кущем на найвищому переїзді і почав чекати слушного моменту.

Слушним моментом тодішня моя уява вважала якийсь каскадерський трюк — образ, вочевидь почерпнутий із колективного досвіду авантюрних фільмів, що я їх свого часу без міри оглядав.

Але з усіх фортелів, які підсовувала пам'ять, чомусь здебільшого згадувалися непридатні зараз способи скидання трупів із капоту, збивання зомбі бампером, стрибки на мотоциклі з вікна у вікно, переїзд крізь полум'я кабріолетом і подібна бридня.

Сам я вмів лише зістрибувати з транспортних засобів на повному ходу, що було тематично близько, але практично не мало зараз жодної користі. Обсервуючи крізь запилюжене листя гарденії рух на нижньому ярусі, я подумав, що найлогічнішим було б проникнути в якесь авто і, скориставшись топографічною обізнаністю водія, виїхати якомога ближче до ріки.

Однак як тут потрапиш до авта?

Практикувати автостоп з моїми спортивними штанами, майкою і милом було б не тільки безнадійно, але й з огляду на поголовне фіскальство політкоректних громадян — ризиковано. Спробувати догнати на підйомі вантажівку й забратися в кузов, звичайно, можна, але мене ще поболювало забите коліно, та й навряд чи я догнав би що-небудь босяка…

Раптом внизу показалася помаранчево-чорна сміттярка (діагональні смуги завширшки сантиметрів п'ятдесят). Вона саме долала віраж на крутому узвозі і густо пахкала смердючим димом. На щастя, мала відкритий верх, і коли опинилася просто піді мною, я, недовго думаючи, вискочив з-за куща, як наркоман із конопель, і стрибнув прямо на чорні пластикові мішки.